10.12.2022
«Коли ти на лінії фронту, то страх пропадає»,- історія волонтерки Олени Магільди

«Коли ти на лінії фронту, то страх пропадає»,- історія волонтерки Олени Магільди

Волонтерка Олена Магільда останні п’ять років прожила у Маріуполі. За цей час «місто Марії» стало для дівчини другим домом. Проте через війну Олені довелося покинути все і разом з чоловіком та 3-річною донькою евакуюватися до Тернополя.

«Мій чоловік з Маріуполя. Ще у 2014 році він став біженцем, коли росіяни вперше хотіли захопити місто. Так в  Тернополі ми і познайомилися. Проживши тут деякий час, чоловік прагнув повернутися  до Маріуполя. Тож у 2018 році ми переїхали. Продали житло в Тернополі і придбали будинок в Маріуполі, – пригадує Олена Магільда. – Рідні відмовляли, адже на сході країни не вщухали бойові дії, хвилювалися за нас, але щодо мене, то сумнів не мала: мені не було страшно їхати до Маріуполя».

Місто привабило тернополянку своїми масштабами, а за той час, що Олена прожила у ньому, Маріуполь значно змінився в кращу сторону.

«Коли ми переїхали, то п’ять років тому ще не було красивого драмтеатру, такої розвиненої інфраструктури, але я відразу закохалася в це місто, в море, у людей. І, чесно кажучи, зараз дуже сумую за Маріуполем, і вірю, що зможу повернутися до мого другого українського дому, – ділиться волонтерка. –  В останні роки в розвиток Маріуполя вливали великі кошти. Місто почало дуже сильно розвиватися, що мене вражало. Робили буквально все: від набережної до ремонту доріг».

З вікна свого будинку, каже Олена Магільда, вона щодня бачила «Азовсталь», і подумати не могла, що з 24 лютого Маріуполь стане пеклом на землі.

«Коли ми у 2018 році переїхали до Маріуполя, то було відносно тихо, бойові дії точилися приблизно за 30 кілометрів. Але війну в Маріуполі було відчутно завжди, тому що це було фронтове місто. Тобто коли кажуть, що повномасштабна війна почалася 24 лютого, то всі повинні розуміти, що війна триває вже вісім років. Тобто і «бабахкало» десь, було чути звуки вибухів, але Маріуполь при цьому розвивався», – констатує волонтерка.

Ще напередодні 24 лютого Олена з чоловіком та маленькою донькою вирішили перестрахуватися і виїхали з Маріуполя. Думали, що не надовго.

«Ми планували повернутися через два тижні, тож брали мінімум речей. Думали, що постріляють десь на околицях, як у 2014 році, проте ми навіть уявити не могли, що ворог практично зітре з лиця землі ціле місто. Проте коли я їздила з гуманітарною допомогою до Харкова і побачила знищений мікрорайон Північну Салтівку, то зрозуміла, що ворогу не потрібні наші території, їм потрібно знищити нашу інфраструктуру, нашу культуру, знищити нас як націю, – каже Олена. – Повертаючись до теми евакуації, то ми виїхали з Маріуполя 17 лютого, а через п’ять днів почалася повномасштабна війна».

 

У місті залишилися родичі Олени, які не хотіли покидати Маріуполь, бо сподівалися, що обстріли закінчаться за декілька днів.

«Батьки виїхали з Маріуполя 27 лютого, а 65-річна бабуся 11 днів провела без їжі та води у холодному підвалі при температурі -10 градусів. Вона мала лише свічку. Увесь цей час ми навіть не знали, чи вона жива. Половину бабусиного будинку знесло під час бомбардування. Вцілів лише підвал і гараж, де стояла машина, на якій, дякувати Богу, її вдалося вивезти на безпечну територію. Я вважаю це дивом, що бабусі вдалося врятуватися», – каже волонтерка.

На жаль, серед знайомих Олени є ті, хто стали жертвами війни. Вони загинули під ворожими російськими обстрілами.

«В Маріуполі померло дуже багато наших знайомих. Це історії про те, що зробила російська федерація: танк вистрелив в квартиру нашої знайомої, і вона загинула з сином. Інші наші знайомі згоріли заживо. Наші друзі загинули в драмтеатрі, трагедію якого знає цілий світ, – ділиться Олена. – Нині в Маріуполі залишаються наші близькі та знайомі. Дехто не зміг виїхати, дехто не хотів. Але факт залишається фактом: маріупольців «ламають». Так, для нас у ХХІ столітті видається ненормальним пити воду з калюж чи прати у них. Але після того, що ці люди пережили, для них це нормально, головне, щоб не бомбили. Уявіть собі: у них забрали все: рідних, друзів, житло, роботу, їхнє життя…

Звісно, є й ті, кому війна пішла «на руку»: знаю випадки, коли люди жили в поганих умовах, нічого не робили, щоб покращити своє життя, а тут їй дають нове житло, безкоштовно роздають гуманітарну погоду, погасили кредити, дали нову посаду. Тому є люди, які стали жити краще, ніж до 24 лютого».

Олена Магільда розповідає, що, переїхавши до Маріуполя, почала разом з чоловіком та друзями їздити на лінію фронту, щоб допомагати військовим та цивільним.

«Ми займаємося волонтерством, можна сказати, все життя, тому що ми християни і для нас нормально допомагати іншим людям та не чекати щось взамін. І коли хтось говорить «де ви були всі вісім років», то ми допомагали дітям, стареньким і не забували про жителів Донбасу, – каже волонтерка. – З початку повномасштабного вторгнення я з командою допомагаю полку «Азов» та іншим військовим. Їздимо на нульові точки, доставляємо їжу, спорядження, автомобілі».

Перша поїздка Олени з чоловіком та командою була в 2018 році на лінію фронту – в село Гранітне. З того часу поняття страху, каже волонтерка, значно трансформувалося.

«Не раз Бог відводив від нас біду. Потрапляли під обстріли, навіть задумувалися над тим, щоб зробити перерву, адже вдома на нас чекає маленька донька. Але через місяць ми знову відправилися на лінію фронту, бо якщо ми не поїдемо, то хто поїде? Нещодавно також повернулися з передової, – розповідає Олена. – Щодо того, чи страшно їхати, то коли ти в Тернополі і думаєш, що поїдеш на передову, то страшно, але коли ти вже на лінії фронту, то страх пропадає. Ти бачиш військових, людей, які продовжують там жити, йдеш в магазин, їсиш морозиво, і таке відчуття, що ти просто на своїй землі, і в той момент розумієш, що перемога за нами».

Як і всі українці, Олена вірить, що перемога вже близько, і нам не можна забувати, якою була її ціна. «Віримо, що все закінчиться добре для України, і Маріуполь знову буде українським, і всі наші міста будуть визволеними, але, на жаль, я вже навіть не знаю, чи буде моє серце радіти, розуміючи, які жертви ми пережили і яка ціна нашої перемоги…».