Через російське вторгнення, за даними Агенства ООН у справах біженців, з України виїхало більше 6 мільйонів громадян. Найбільше людей прийняла Польща. Переважаюча більшість вимушено переміщених осіб – жінки й діти.
Наразі ніхто не може сказати, коли безпечно буде повертатися в Україну, тож людям доводиться адаптуватися у країнах, які їх прихистили, і думати про матеріальне забезпечення. На жаль, як показує досвід українок та аналіз експертів, жінкам-біженкам пропонують здебільшого низькооплачувані посади. І якщо в Україні ти була крутою журналісткою чи директоркою школи, часто все, на що ти можеш розраховувати на новому місці, – це мити посуд у кафе чи пакувати товар на заводі.
З’ясовуємо, чому українки із двома-трьома вищими освітами виявляються непотрібними на ринку праці у країнах, які їх прихистили, та чи можна знайти рішення цієї проблеми.
Зламати систему
Наприкінці лютого Ірина Виртосу – українська журналістка, співзасновниця громадської організації людей з інвалідністю Fight For Right, була вимушена залишити чоловіка і разом із 4-річною донькою перетнути кордон.
«Я їхала до колег – громадської організації людей з інвалідністю Fight For Right. Ми перезавантажилися з перших днів війни на евакуацію людей з інвалідністю в більш безпечні місця в Україні і за кордон. І самі евакуйовувалися», – пояснює Ірина.
Нещодавно жінка розповіла на своїй сторінці у Фейсбуці про те, що у Копенгагені, де вона тимчасово проживає і намагається знайти роботу, їй пропонують вакансії у … пекарні та супермаркеті. Допис журналістки викликав дискусію та жваве обговорення поза межами особистої сторінки, і показав очевидні речі: подібних історій, на жаль, багато.
«Оскільки в Данії я на соціальній програмі, то зареєстрована в їхньому так званому Центрі зайнятості. І одна з вимог – упродовж трьох місяців знайти роботу. Що тільки не розглядали: пекарню, прибирання в готелі, посаду асистентки-консультантки в супермаркеті, пакувальниці в одній великій компанії, – ділиться Ірина. – Я вперто розповідаю про інший рівень кваліфікації, адже маю вагомий досвід роботи в Україні. Останні 10 років я працювала в Центрі прав людини ZMINA. Це – потужна правозахисна організація. Я виросла в ній з журналістки до головної редакторки, керівниці проектів, кураторки Академії з прав людини для викладачів і викладачок журналістики. З колегами та партнерами ми робили потужні акції, рухали зміни».
Ірина розповідає, що відчула шалений тиск в чужій країні: ніхто не зважає на твій рівень кваліфікації та побажання, бо система влаштована так, що ти мусиш піти працювати хоч куди-небудь.
«З одного боку, «джобцентр» покликаний тобі допомогти адаптуватися. Пояснюють, як працює система, на яких сайтах треба шукати роботу, допомагають оформлювати резюме. Зазвичай, у них є контакти компаній, куди можуть тебе відправити хоч зараз. Але зворотній бік медалі: це формальність, бо роботу, як правило, пропонують низькокваліфіковану, де не потрібні знання данської мови, – ділиться жінка. – Тобто формально консультант справді виконує свою роботу і навіть був би не проти допомогти. Але фактично система, яка заточена швидко прилаштувати людину куди-небудь , не гнучка, навряд чи посприяє пошуку «роботи мрії».
Ключові фрази, які я чула: «ви не знаєте данської», «це тимчасово», «це робота як реагування в надзвичайній ситуації». Але фактично я б втрачала час свій, ідучи на таку роботу. Для мене це не тимчасово , бо є моїм вибором. Для мене це втрата часу і звуження моїх кордонів до нуля. Найбільше обурювало, що я не можу відмовитися. Я не розуміла, чому? Я можу відмовитися, бо я людина, я вирішую своє життя тут і зараз, а не колись там: через рік чи два. Зрештою, я дуже багато втратила, щоб втрачати ще й право вибору».
Ірина каже, що просила консультанта зважати на кваліфікацію, досвід, трохи гнучкості в пошуку роботи. «Натомість чула історії від консультанта, що у нього в списку всі з вищими освітами, знанням англійської, а ідуть куди-небудь. Одна жінка, яка обіймала високу посаду в аграрній компанії, пішла працювати в сувенірний магазин. І це подавалося як досягнення, – розповідає журналістка. – Я вдячна Данії за ту відкритість і всю допомогу українцям і українкам. Але я вже втомилася плакати і виживати в новій країні за іншими, часом незрозумілими, правилами.
Я, як і мільйон інших родин, а то й жінок, змушені це робити. Освічені українські жінки в Німеччині, Франції, Великій Британії, Іспанії, Швейцарії, Швеції вимушені іти прибирати вулиці, мити посуд, ліпити вареники, пакувати коробки, прибирати готелі. Так, це теж робота. Якщо це вибір людини, а не обставини, до яких їх змушують.
Може, моєї енергії виборювати щось краще забракне і я скажу: «Боже, як я втомилася. Може, на цих триклятих коробках я хоч трохи відпочину… Не так уже й погано, замість розробки інформаційної кампанії з ратифікації Стамбульської конвенції, яка коштувала мені купу зусиль і нервів, просто спокійно розставити на поличках супермаркету баночки з горошком. Хтозна?»…
Ірина Виртосу повідомила, що у «джобцентрі» їй дали місяць часу на самостійні пошуки роботи. І попри те, що літо – мертвий сезон на ринку праці, журналістка не втрачає надії опублікувати допис про «успішний успіх».
Надто мало часу
У середині березня Олена Круглова, журналістка Kramatorsk Post, разом із 70-річною мамою та 4-річним сином евакуювалася до Польщі. У жінки не було великих заощаджень, то ж вона відразу планувала вийти на роботу, щоб забезпечувати родину.
«Коли я їхала до Польщі, то знала, що буду працювати не журналісткою. Можливо, це була якась моя власна невпевненість, проте, я розуміла, що не знаю польської мови, а мої знання англійської не настільки добрі, щоб можна було працювати професійно, – розповідає Олена. – З іншого боку, ситуація склалася таким чином, що у мене не було часу шукати посаду за спеціальністю. Мені було все одно ким працювати, аби я лишень мала змогу забезпечити свою родину. Робота була потрібна тут і зараз».
На четвертий день перебування у Хожуві Олена вийшла на нову роботу. «Родина поляків, яка нас підтримувала, дала мені номер рекрутера. Я зателефонувала і отримала роботу, – розповідає українка. – Нині я працюю на поліграфічному підприємстві, яке виробляє сувенірну та рекламну продукцію. Це некваліфікована праця, але без знання мови іншого тут знайти неможливо. В середньому за таку роботу тут отримують 14-18 злотих на годину, і умови праці досить жорсткі. Спочатку я працювала пакувальницею, а потім перевелася у інший відділ, де трошки більше платять. Моя робоча зміна – 12 годин. Зараз моя зарплата складає трохи більше 4 тисяч злотих. Цих коштів вистачає, щоб орендувати житло, купувати їжу і недорогий одяг».
Олена зауважує, що знайти низькокваліфіковану роботу в Польщі – не проблема. Проте, щоб претендувати на вищі посади, потрібно, як мінімум, вивчити мову і пройти курси.
«Польща орієнтована на українських заробітчан. Більшість мого теперішнього оточення – це українці. Думаю, що знайти роботу за спеціальністю тут реально, просто на це потрібен час та відповідні умови. У мене немає заощаджень та часу, щоб я могла місяць-два не працювати, зайнятися вивченням польської і пошуком хорошої роботи, – пояснює Олена. – Проте я знаю приклад, коли біженці з України знаходили роботу за своєю кваліфікацією. Так, 50-річна жінка, яка працювала в Україні бухгалтеркою, відвідувала при університеті курси польської мови. Вона дуже старанно вчилася, і коли організатори дізналися про її професію, то запропонували пройти бухгалтерські курси на знання польської системи. Тепер ця жінка консультує клієнтів по телефону. До речі, хочу відзначити, що в Польщі я не зустрічала проявів ейджизму на ринку праці. Тут все одно, скільки тобі років. Головне – наявність освіти та досвіду в своїй професії».
Попри те, що обставини у житті склалися таким чином, Олена Круглова мріє змінити свою роботу і займатися тим, що їй до душі.
«Здебільшого, на підприємстві, де я влаштувалася, працюють люди, які приїхали на заробітки. Вони кажуть, що їх все влаштовує. А мене ця ситуація дуже пригнічує і я маю велике бажання вирватися з цього всього, – ділиться журналістка. – Робота для мене дуже важка. Окрім того, про своє нинішнє матеріальне становище я можу сказати, що зводжу кінці з кінцями, доводиться економити. Чесно кажучи, я не була готова до такого. Але нещодавно я почала потрохи писати для своєї української редакції. Морально стало трохи легше. Це – як ковток свіжого повітря».
Робота на дві країни
До війни Людмила Сороковська працювала контент-менеджеркою, журналісткою і СММ-спеціалісткою у місцевій херсонській газеті «Гривна». Розповідає, що не планувала виїжджати з міста, проте швидкий наступ на Херсонську область змусив міняти плани.
«Думка виїхати за кордон з’явилась спонтанно. Перебуваючи ще в Херсоні, мені зателефонував польський колега. З ним ми познайомились минулого року, коли я перебувала у навчальній поїздці в Польщі. Колега хотів дізнатися про ситуацію у місті і запропонував приїхати до Польщі заради безпеки. Тоді я сприйняла ці слова, як жарт, бо, як і більшість херсонців, думала, що все закінчиться швидко. Переконав покинути дім мій чоловік. Він – військовий. Чоловік відвіз мене із родичами до польського кордону, де нас зустріли польські колеги».
Людмила розповідає, що коли евакуйовувалася, взагалі не уявляла, чим буде займатися в в новій країні, адже польської мови не знала.
«Мій колега трішки знає російську. Так і спілкувалися польсько-україно-російсько-англійською мовами. Це вже після курсів, я почала розуміти та трохи спілкуватися польською, – каже Людмила. – З роботою мені допомогли все ті ж колеги. Вони запропонували написати інтерв’ю з біженцями з України. Матеріали в газеті виходять два мовами – українською та польською. Статті сподобалися редакції, і в травні мене взяли на стажування. Зараз я пишу лише про Україну та українців в Польщі».
«Тигоднік Подхалянський», де нині працює Людмила, це – локальна газета, яка базується у місті Закопане, неподалік Кракова. Одна із найобговорюваніших тем, каже наша землячка, війна в Україні.
«Моє стажування оплачується 0,5 ставки. Але якщо врахувати, що житло мені надали безкоштовно, то цих коштів достатньо для життя. Окрім того, наразі відновилася і робота в Україні. Моя редакція змушена була припинити роботу в Херсоні, бо нашу типографію разом з усією документацією та правами на газету захопили рашисти. Тож поки роботу відновили на сайті, тому можна сказати, що я працюю в двох країнах», – зазначила Людмила.
Межа – кухарки і офіціантки?
Олександра Томашевська в Україні займалася консалтингом. Через війну змушена була покинути країну і нині проживає у іспанській Барселоні.
«З цікавості я сходила на одне заняття з курсів іспанської мови у Червоному хресті. Коли викладачка на курсах сказала, що всі присутні скоро знайдуть роботу кухарками та офіціантками, я вибачилася і вийшла. Ніхто ніколи не буде розказувати мені, ким я буду, – каже жінка. – Також я відвідувала Центр сприяння працевлаштуванню та відкриттю бізнесу в Барселоні. Напрямок підтримки українців було створено у травні. Цей центр є консультативним. Вам допоможуть скласти резюме іспанською/англійською. Також це резюме буде розміщено на їхніх ресурсах, веб-сторінках, сайтах-партнерах. Центр також проводить підготовку кандидата до інтерв’ю. Вам пояснять, як вдягнутися, як краще відповісти на ті чи інші питання. Центр може надати можливість пройти певні курси.
Найбільша кількість вакансій у центрі – у сфері послуг, ресторанне і готельне господарство, сільське господарство. Юристами і архітекторами тут працюють місцеві. Зі мною була киянка Люба, яка працювала в Україні дизайнеркою інтер’єрів. Влаштуватися на підходящу роботу вона не може, бо дитину треба зі школи забрати о 16.30, а будь-яка робота триває до 17-30. Якщо і є група продовженого дня, то вона платна і з’їдає досить багато із маленької зарплати».
Біженці = трудові мігранти?
Близько 80% українських біженців – це жінки, які виїжджали подалі від війни, а не у пошуках роботи. Прибувши до нової країни, уже на місці вони розуміли, що їм, на жаль, здебільшого не вдасться знайти роботу за фахом. На добре й високооплачувані професії більше претендують місцеві жительки європейських країн.
Про це розповів президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. Разом з тим експерт навів приклад, що навіть якщо український бухгалтер володіє польською мовою на високому рівні, йому передусім потрібно ще вивчити податкове законодавство Польщі, а потім ще й витримати сильну конкуренцію з місцевими бухгалтерами – це доволі складно.
«Те, що українські біженці так само, як і трудові мігранти, працюють у сфері низькокваліфікованої праці, пов’язано з відсутністю достатньої кваліфікації, не підтвердженого диплому та не знанням місцевої мови на високому рівні. Тому особисто знаю випадки, коли директорка української школи та лікар працюють посудомийками у Австрії, а працівник банківської сфери у минулому зараз працює на обробці риби у Польщі, – коментує експерт. – Тим не менш, з подібною ситуацією стикаються трудові мігранти з інших країн, і Україна не є виключенням. Це пов’язано з тим, що людям потрібні гроші вже і зараз, в них просто немає часу на вивчення мови, підвищення кваліфікації тощо. Вважаю, що змінити ситуацію можливо лише наполегливою працею людини над підвищенням своїх знань, умінь та навичок, але це вже не про трудову міграцію, а, скоріше, про еміграцію з нашої країни».
Шукайте правильно!
Згідно з даними Організації Об’єднаних Націй, станом на 11 липня у Польщі офіційно зареєстровані 1 221 596 українських біженців. Саме ця країна, як ми вже згадували, прийняла найбільше українських громадян, які втікали від війни. При Українському домі у Варшаві функціонує консультативний пункт, експерти якого надають допомогу в пошуку роботи. Вони прокоментували, із якими проблемами до них найчастіше приходять українці.
«Перш за все, більшість людей перебувають в Польщі в очікуванні, що війна незабаром закінчиться, і вони повернуться додому. Через це люди не вчать польську мову, не шукають стабільного та надійного працевлаштування і погоджуються на будь-яку роботу, щоб якось «перебитися» цей час.
Друга проблема полягає у тому, що, здебільшого, в Польщу приїхали самотні мами, інколи із зовсім маленькими дітками, тож їм об’єктивно важко знайти роботу, – коментує Наталя Шилова, експертка консультативного пункту Українського дому у Варшаві. – Третя проблема – не знання польської мови та низький рівень володіння англійською. Так, є вакансії, які не потребують знання мови, але це - низькокваліфікована праця: збір фруктів, прибирання, пошив медичних масок тощо.
По-четверте, не всі вміють правильно шукати роботу. Для цього потрібно звертатися в агенції з працевлаштування, шукати на конкретних сайтах конкретні вакансії, на порталі з працевлаштування. Також можна звернутись до фундацій та громадських організацій, які допомагають українцям, у тому числі і з пошуком роботи. Є ще одна прекрасна можливість – навчання в поліцеальних школах (школи для дорослих) з можливим подальшим працевлаштуванням. Також існують багато організацій, які пропонують безкоштовні інтенсивні курси польської з подальшим працевлаштування, наприклад управління праці (під час вивчення польської там дають стипендію) або аплікація VDOMA.
І ще одна проблема, про яку хочу згадати, – це те, що кваліфіковані спеціалісти з України часом губляться у формальностях, пов’язаних із працевлаштуванням. Через переїзд, стрес, незвичні умови, мовний бар’єр, люди розгублені і часто не розуміють, що їм робити, куди звертатися, а тому не знають, які мають можливості.
Наприклад, деякі професії, зокрема, лікаря, для роботи в Польщі, потребують підтвердження кваліфікації, перенавчання, перекладу дипломів тощо. Маємо приклади людей, які з перших днів зробили все необхідне і влаштувалися на роботу за фахом. При цьому є інші приклади, коли люди ходять «по колу» у вирішенні всіх формальностей. Є навіть лікарі з великим досвідом, які відмовлялися шукати роботу за фахом, щоб не стискатися з цими формальними процедурами».
Наталя Шилова також дає декілька порад для тих, хто планує евакуюватися до Польщі і шукати роботу за фахом.
«Зберіть усі дипломи, сертифікати, рекомендації, бажано англійською мовою. Наступний крок – напишіть резюме, перекладіть його на польську за допомогою перекладачів-волонтерів. Шукайте роботу на спеціальних сайтах з працевлаштування, звертайтеся в агенції з працевлаштування, або в служби зайнятості та будьте проактивними! – наголошує експертка. – У нас є приклади людей, які активно діяли з перших днів переїзду в Польщу і їх життя неймовірним чином змінилось. Як вони цього досягнули? Вони діяли згідно рекомендацій!»
