28.09.2021
Люльки для паління – «ювелірні» витвори гончарів

Люльки для паління – «ювелірні» витвори гончарів

Гончарство було одним з важливих ремесел у всіх куточках України. Окрім горщиків, глечиків та мисок гончарі виготовляли ще і люльки для паління, які стали невід’ємним атрибутом козацтва. Саме з люльками українських лицарів зображали на багатьох мистецьких творах – картинах, скульптурах.

Таку маленьку люлечку називали ще «носогрійкою» або «бурунькою». Її запорожець носив частіше за все у своєму широчезному поясі, або ховав за відворіт смушевої шапки-бирки.

Куріння люльки і тютюну прийшло на українські землі з Туреччини. Хоча, традиція вдихати курильне зілля сягає своїм корінням глибокої давнини. Ще Геродот у V столітті до нашої ери описує скіфський звичай дихати біля багаття дурман-травою.

Кожна люлька складається з чашечки, всередині якої розташована камера для тютюну, чубука та мундштука. Чубук є продовженням чаші (виступом циліндричної форми) і провідником диму від неї до мундштука завдяки внутрішнім каналам. Мундштук – порожниста трубка, один кінець якої палій триває у роті, а інший з’єднаний з чубуком люльки.

Керамічна люлька для паління

Спершу, люльки та тютюн були привізними. Але на початку XVIII століття на території Лівобережної України збільшується кількість вирощуваного тютюну і відповідно зростала  й кількість курців. А це привело до збільшення попиту і на люльки.

Виготовлення керамічних люльок на території України започатковано наприкінці XVII – на початку XVIII століть. Відтоді українські вироби поступово займали все більш вагоме місце серед домінуючого раніше імпорту, переважно східного, кримсько-турецького походження.

Люльки виготовляли трьома способами: формуванням у двочастинній формі, формуванням на гончарному крузі чи ліпленням. Найпоширенішим способом був формування у формах. Ознаками такого способу виготовлення є наявність швів на виробах, що утворювалися в місцях, де частини форми прилягали один до одної.

Більшість люльок за формою чашечки для тютюну нагадують традиційний український глиняний посуд – риночки, глечики – в залежності від висоти вінець.

Люльки для паління чорнодимлені

Гончарі виготовляли люльки з білої або червоної глини. Їх могли покривати поливою. Також популярним способом декорування зовнішньої поверхні було димлення. Поверхня люльок оздоблювалася орнаментами, на деяких з них майстри ставили клеймо.

Люльки для паління вже давно займають чільне місце у музейних колекціях та є цікавими для приватного колекціонування. Колекція люльок для паління була однією з перлин збірки козацьких старожитностей відомого дослідника Дмитра Івановича Яворницького.

У фондах Національного заповідника «Замки Тернопілля» колекція люльок нараховує понад 100 експонатів. Люльки з колекції заповідника датуються XVII – ХХ століттями. Багато з них були знайдені під час археологічних розкопок чи розвідок. Деякі  люльки були передані у фонди заповідника жителями Збаражчини.

Більшість частину у колекції становлять люльки, виготовлені з білої та червоної глини. Поширеним було задимлення їхньої поверхні – так отримували вироби чорного кольору. На поверхні однієї з таких люльок знаходиться штамп з написом «SATANOW» та клеймо майстра.

Оздоблювали люльки лінійним або рослинним орнаментом. Поверхня п’ятнадцяти люльок з колекції покрита поливою зеленого, жовтого, коричневого або білого кольору.

Люльки для паління покриті поливою

Ще одним цікавим експонатом з колекції заповідника є люлька, що датується початком ХХ століттям. Виготовлена вона з білого фарфору, поверхня оздоблена сюжетним зображенням: двоє чоловіків пливуть у човні по річці,а на березі їх чекає собака. Люлька циліндричної форми, вінця обвиті металевим обручем, до яких прикріплена кругла опукла накривка.

За рахунок різного виду глини, кольору поливи та різноманіття орнаментів в колекції з фондів заповідника двох однакових люльок не знайти.

З появою цигарок люльками користуються лише окремі поціновувачі.  В наш час до процесу виготовлення люльки ставляться як до створення  окремого мистецького  твору. Тож вони завжди будуть окрасою музейної чи приватної колекції, а цікавість до них лише зростатиме.

Наталя Адамович
наукова співробітниця
Національного заповідника «Замки Тернопілля»