Жуківці – село в Зборівській ОТГ на перехресті польових доріг. Там живе 30 людей. Доглядають свої господарки, хтось має вулики. Комусь маленьке село здається раєм. Його бережуть апостоли Петро і Павло. А в центрі раю – старезна дерев’яна церква. Невеличка, як хатка.
Кам’яною дорогою від залізничної колії
Жуківці знаходяться ген далеко від швидкісних трас. Десь аж 15 км від дороги Тернопіль–Львів. Ні тобі маршрутки, ні тобі асфальту. Ходять люди туди пішки. Хтось має воза чи велосипед. Ними й скорочує собі шлях.
Наша піша мандрівка почалася від залізничної станції Ярчівці (Зборівська ОТГ). Звідти до Жуківців треба пройти ще два села: Волосівку і Мшану.
Спершу спускаєшся від залізничної станції до дороги на Волосівку. За спиною буде залізнична арка попід колію, а попереду алея з тополь. Коли мандруєш тою дорогою, то ніби потрапляєш років сто назад. Каміння мощене за царя Гороха.
А коли садили тополі? Та напевне за «бабці Австрії». Вони такі товсті, що три пари рук навряд чи обійме.
На стовбурі останньої тополі прибитий зім’ятий дорожній знак з назвою села. Коли б не знав, як село називається, то б не прочитав. У назві Волосівка зовсім заржавіла буква «С». Її мов би нема.
За алеєю тополь стоїть велика каплиця під горбком, схожа на казковий будинок. Висота каплиці сягає рівня вершечків тополь, які тільки-що минули.
По дорозі хтось може потрапити на зустріч. Ось, якраз люди їдуть возом. Люди – як дороговкази, та ще й такі колоритні у свої сільській робочій одежі.
– Слава Богу! На Мшану туди? – запитую.
– Так. А-во туди за поворотом. А ви до кого?
– Мені аж в Жуківці. Хочу стареньку церкву сфотографувати.
– Оооо, то ще шість кілометрів. Отудий-во повернете і йдіть весь час прямо і прямо, – підказує жінка з воза.
Прямуємо Волосівкою далі. Справа хати, зліва – долина річки Гнила, пасовисько, поросле будяками.
Віхи історії.
Назву «Гнила річка» дав укладач «Словника географічного Польського Королівства та інших слов’янських країн» (1895 р.) Людвик Дзєдзіцький. Милозвучніше потічок звучав у газеті «Зборівські вісті» (виходила в 1934-39 рр.). Тогочасні українські журналісти називали річка Завадівка. На теперішніх мапах прижилося польське ймення. Про українську назву потічка теперішні географи чомусь забули.
Йдеш, оглядаєшся навколо. Все цікаве для фото: старий дерев’яний віз, чи як кажуть, фіра; Дишель стирчить на пасовиську. Під плотом лежать металеві сани. Такими саньми давно ніхто не їздить, не ті тепер зими. Та попри ржу і гниль в дошках, в них зберігся досить раритетний вигляд.
Навпроти своїх заїздів між деревами місцеві облаштували лавки. «По сусідству» з лавками дітвора почепила гойдалки. Коли є діти, значить, село живе.
Так і минули Волосівку, вийшовши на горб перед Мшаною. До Жуківців ще далеко, а тут раптом їде ЗІЛ. Дядько за рулем видався балакучий, сам не звідси, про навколишні села знав мало. Балакали собі по дорозі про все на світі. Дорога швидко минула під колесами ЗІЛа. Зупинився водій якраз перед старенькою жуківською церквою…
Віхи історії
З книги «Над берегами Серету, Стрипи і Золотої липи. Зборівщина», XXXVIII том, видавець Наукове Товариство ім. Шевченка, Торонто–Нью-Йорк–Париж–Сідней, 1985 р. (Стиль мови збережено).
«Після одного з татарських нападів осталося в селі живими всього трьох господарів. Властителем села Жуковець був у тих часах якийсь пан з Жовкви, який почав спроваджувати до знищеної татарами оселі своїх людей. Тому що побіч зацілілих господарів поселилися тут жовківські пришельці, тих мешканців називали міщанці. Інші виводять назву села від мохів, що були на багнищах. У списку золочівського ключа маєтностей з 1598 р., які переходили на власність Собєських, що були власниками також Жовкви, є згадані Мшана і Жуковичі.
…В 1932 році. … село Жуківці адміністративно належало до громади і парафії Мшани. Жуківці мали 65 родин, около 400 душ населення; була читальня «Просвіти», кооператива «Родина» і школа, що містилася в приватнім домі.
Маленька церква і її 95-літній парох
Церква Святої Параскевії в Жуківцях унікальна не тільки своїм віком, а й, можливо, це найменший дерев’яний храм в Україні. Вона настільки мала, що там вільно може поміститися лише до двадцяти прихожан.
Зведена церква 380 років тому в Мшані в ім’я Святого Юрія. Її перший опис датований в 1741 році. Описав делегат львівського єпископського крилосу о. М. Шандурський. Така інформація подана в книзі «Над берегами Серету, Стрипи і Золотої липи. Зборівщина»:
Віхи історії
«Церква імени св. Юрія Мученика на дубових підвалинах, ціла з соснового різаного дерева, з трьома банями, гонтами колись давно покрита, виложена дубовими брусами підлога, дубові двері на залізних завісах, побудована в 1741 р., як свідчить напис над дверима, старанням священика Василя Кульматицького з підмогою парафіян, за дозволом митрополита всієї Руси Атанасія Шептицького, посвячена зборівським деканом Олександром Лінницьким».
До речі, напис, двері, завіси і дверний замок досі на місці. Їм більше трьох з половиною століть.
Найдовше від усіх парохом сіл Мшана і Жуківці був о. Захарій Тарнавський – рідний дядько генерала Української Галицької Армії Мирона Тарнавського. Парох відслужив двом селам 60 років, починаючи з 1877-го. Прожив 95 літ. Помер 10-го лютого 1938-го у Мшані відразу після відправи Служби Божої, яку провів сидячи у кріслі. Похований на цвинтарі в Олієві.
У перші роки ХХ століття громада Мшаної вирішила побудувати новий мурований храм. Відтак, у 1904 році вони дарують жуківчанам свою церкву разом з іконостасом. Іконостас до нині теж є.
Церкву в Жуківцях зводять в ім’я Святої Параскевії.
Зараз дерев’яна церковиця має лише одну баню. На початку 90-х перекрили весь дах бляхою. Погані були майстри-покрівельники…
Старенька дерев’яна церква
ЗІЛ зупинився біля старенької церкви. Далі машина почимчикувала в сторону Кабарівців. А мандрівник вийняв з сумки фотоапарат.
Дві жіночки похилого віку споглядали на хлопаку, який клацав світлини довкола церкви. Ну як тут не заговорити?..
– Слава Богу! Підкажіть, будь ласка, хто би міг відкрити церкву, щоб сфотографувати в середині? – звернувся до них.
– Слава навіки! Аво біля церкви живе старший брат. У нього є ключі, – сказала бабуся Надія Луців. – Ходіт, я його покличу…
Прийшов пан Василь Годований. Саме він доглядає за старенькою церквою. Каже про себе, що жуківецький зять з Тернополя, але відколи одружився в 70-х, то й тут.
– Тут мій рай! Я собі завів вулики біля хати. За церквою дивлюся. Знаєте, коли настала Україна, то почали відкривати церкви. І трошки поновили церкву. Але бляхарі стики не так добре зафіксували, чи як… І, розумієте, часом дощ чи сильна злива, то ось там (у захристії під стелею – прим.) почорніло. Як зі східного боку лиє, то вся церква у воді, протікає під дахом…
Оглядаємо церкву всередині. Іконостасу теж понад століття. Розписи, ікони, хоругви, обруси та рушники нові та давні. Деякі ікони вицвіли від сонця.
Церква маленька, як і саме село, але багата душею.
– Доглядаємо церкву, як можемо. Це наша гуртівня, ми тут об’єднуємося. Нас в селі мало. Де ще, як не всі зустрінемося, якщо не в церкві? Бо інакше людей не повидиш в селі. А коли Служба Божа так один одного побачить, побалакаємо, – жартома говорить пан Василь.
– Нам би якогось майстра знати, щоб церкву врятував. Бо то всьо впаде, – говорить пані Надія Луців.
Багато рушників та обрусів у церкві пошила саме вона. Жаль за її рідну церкву, де дах протікає, дуже сильно передається від старенької жінки.
Сакральна скульптура
Повертаючись дорогою з Жуківців у Мшану. На пагорбі перед селом, навіть трохи в поле, біліють дві фігури. Це два апостоли Петро і Павло.
За місцевим переказом, тут колись було перехрестя. Людей чіплявся блуд. Місце настільки було містично-неприємне, що навіть коні противилися там проїжджати.
Півтори століття назад молодий панич їхав возом з Олієва у Мшану. Коні сполохалися і перекинули воза. Панич загинув.
Його батько, який володів тим землями, на місці загибелі сина поставив фігуру апостола Петра. Вона стояла довго, поки за комуни голові колгоспу не захотілося звалити фігуру, бо заважала орати поле.
З місцевих ніхто не погоджувався вчинити гріх. Голова колгоспу найняв двох «чужих».
– Голова колгоспу прислав тракториста, щоб він розгорнув фігуру, – розповідає Надія Луців. – Тракторист каже: «я не буду». Він дістав і не пішов, а два «чужих» збили апостолу Петру голову.
Мешканці Жуківців та Мшаної «голову Петра» заховали, аж поки Україна не стала незалежною
Жінка з Волосівки довго хворіла, лікарі не могли зарадити. Їздила усюди. Хтось її підказав, що буде доброю справою, коли відновити фігуру апостола. Вона не тільки поставила назад Петра, а й поруч нього стоїть апостол Павло.
Голову Петра з фігури, яку знищили за комуністів, поставили в підніжжі двох апостолів.
Ця скульптура віднесена до Сакральних пам’яток Тернопільщини.
У підсумку мандрівки
Церква Св. Параскевії в Жуківцях теж належить до місцевих пам’яток архітектури. Вона доглянута силами громади Жуківців. Але їх там мало, щоб навіть скинутися грошима на ремонт даху. У селі живуть старенькі.
Але місце там настільки тихе, що навіть не навідуються багаті місцеві аграрії чи політики.
Зрідка бувають мандрівники, які фотографують унікальну дерев’яну церкву, де парохом був рідний дядько Мирона Тарнавського, команданта Українських Січових Стрільців та головнокомандувача Української Галицької Армії.
Декілька фото у церкві Св. Параскевії в селі Жуківці
Автор тексту та світлин: Назарій Наджога
