На фоні повномасштабної війни з рф українці почали відмовлятись від російської мови, ділитись порадами, як це краще зробити та розповідати власні історії переходу на українську.
«Очевидець. Медіа» зібрало історії людей, які виросли в російськомовному середовищі, проте у дорослому віці обрали говорити українською.
«Мова – також наша зброя»
У родині лікарки-подологині Катерини Гречаної з Дніпра почали переходити на українську мову три роки тому.
«Ініціатором був чоловік. Коли у 2014 році росія анексувала Крим і захопила частину території України, чоловік читав багато історичних матеріалів, дивився передачі, слухав різних експертів. За цей час він зрозумів, що українська мова – це наша зброя, і вирішив, що хоче перейти на українську, – розповідає жінка. – Тож вдома, у побуті ми спілкувалися виключно по-українськи. Також рік тому я почала вести сторінки у Фейсбуці та Інстаграмі виключно українською. Поза домом ми продовжували спілкуватися російською мовою, адже клієнти та колеги – російськомовні. Тому процес переходу на той момент був складним, бо постійно доводилося перемикатися з однієї мови на іншу. І ще додам: хоча можна часто почути історії про утиски російськомовного населення, на собі за все життя я не відчувала ніякої дискримінації».
Коли почалася повномасштабна війна, Катерина з родиною евакуювалися на Тернопільщину. Тут, каже жінка, повністю відмовилася від російської мови.
«У Тернопільській області ми прожили три місяці. За цей час я перейшла на українську мову, і це було зовсім нескладно. По-перше, дуже легко розмовляти українською, коли тебе оточує україномовне середовище. Ти чуєш українські слова скрізь, і це реально класна практика. Бо в Дніпрі інколи раніше відчувала себе інопланетянкою, коли говорила по-українськи, – каже Катерина. – По-друге, я не боялася говорити українською, помилитися, не переживала через те, що про мене подумають інші».
Наразі Катерина вже повернулася додому, в Дніпро. Розповідає: приємно вражена, що все частіше на вулицях рідного міста чує українську мову.
«Місто дуже змінилося від початку війни. Дуже тішить, що багато людей спілкуються по-українськи. Якщо заходиш кудись – в заклад чи установу – у 90% випадків тебе зустрічають українською мовою. Це дуже приємно, – каже жінка. – Зараз я спілкуюся виключно по-українськи. Звісно, інколи буває складно, бо писати мені простіше, ніж говорити. Але мої клієнти постійно цікавляться, як я навчилася так гарно розмовляти рідною мовою. Відповідаю, що все – справа практики, як із будь-якою іншою мовою. Тішить також і те, що багато моїх клієнтів, особливо старшого віку, також намагаються відмовлятися від російської. Дехто записався на курси української мови, щоб покращити свої знання. Загалом у багатьох змінилася позиція стосовно «яка різниця» і їхні погляди стали стійкішими».
Катерина Гречана переконана, що з часом все більше російськомовного населення почне переходити на українську мову.
«Хто б там, що не говорив, але мова має значення. Знаю, що є люди, які соромляться свого суржика, а тому їм психологічно важко перейти на українську, – каже жінка. – У той же час я не займаюся агітацією і нікого не закликаю відмовитися від російської. Вважаю, що це має бути добра воля людини. Усі ми знаємо, що українська мова знищувалася більше сотні років, тому маємо бути готовими, що процес переходу буде нешвидким. Проте, переконана, після всього, що ми нині переживаємо, все більше людей будуть ставати україномовними. Просто потрібен час, щоб кожен для себе прийняв це важливе рішення».
А тим, хто вже зараз вирішив перейти на українську мову, Катерина Гречана з власного досвіду дає декілька порад.
«Переходячи на українську, дійте послідовно: усвідомлено, без тиску приймайте рішення переходити на українську; активно слухайте ТБ/радіо; читайте статті/книги, дивіться переклад незрозумілих слів; починайте говорити, не соромлячись помилок та неправильних наголосів ( нічого якщо спочатку буде суржик); починайте писати смс та пости українською, – радить Катерина і додає: як і у вивченні будь-якої мови, потрібна практика. Практикуйте 3-6-12 місяців, і ось ви вже станете носієм мови – однієї з найкрасивіших у світі».
«Українська – це тренд, це модно, це можливо»
Вже п’ять років виключно українською мовою спілкується вчителька історії з Маріуполя Наталя Коломієць. Через війну педагогиня нині живе у Тернополі. Для російськомовного міста спілкування українською було, скоріше, винятком. Проте Наталя переконана, що після перемоги Маріуполь буде україномовним.
«Я перейшла на українську в 2017 році. Для такого міста, як Маріуполь, це було своєрідним маркером того, на чиєму ти боці. Для мене українська мова – це світла сторона. І я вирішила, що не буду підтримувати темряву. В один момент я запитала себе: як може бути так, що я живу в Україні і не знаю українську мову, – пригадує жінка. – З моменту відмови від російської я зрозуміла, що повинна бути прикладом для інших, особливо для учнів. І хоча це не завжди просто, але я, як льодохід, йшла і ламала кригу.
У мене з’явилася місія – сформувати дітей нового покоління. А ще – показати, що українське – це тренд, це модно, це можливо. На жаль, за не одне десятиліття людям нав’язали комплекс меншовартості. Мовляв, якщо ти живеш в місті, то маєш спілкуватися виключно російською, бо це – мова науки, культури, літератури, а українська – це мова села, і ти – селянин, якщо розмовляєш українською. Я ж доводила, що це не так».
Наталя також ділиться, як це було спілкуватися українською на Донеччині. «І вдома, і на роботі, і в соціумі – усюди я говорила по-українськи. На перервах я спілкувалася з учнями також виключно рідною мовою. Мене дивувало, коли вчитель української мови поза уроками говорить до дітей по-російськи. А я навіть фільмів на російській мові не дивилася, – розповідає жінка. – Загалом за ці роки траплялося різне. Наприклад, навіть мої друзі спочатку дивувалися. Вони приходили і просто мовчали, бо не знали, що сказати. Було й таке, що мене виганяли з магазину, бо я просила продати мені продати «хліб український».
Так, я відчувала себе «білою вороною» у тому середовищі, але, чесно кажучи, я робила це із задоволенням. До україномовних ставилися у місті, як до другого сорту, ображали, тож я була тригером для багатьох «руськоговорящіх».
Так само провокувала їх, одягнувши вишиванку. Дехто реагував на мій одяг, як вампіри на часник чи бик на червону тканину. А якщо ти у звичайний день, а не на якесь свято одягнеш вишиванку – то на тебе дивилися, наче ти йдеш по місту гола. Більшість поглядів були недобрими. Але мене це не зупиняло. У мене є місія і я вперто її хочу досягти. Я сподіваюся, що це насіння, яке я кинула, проросте. Бо для мене вже велика перемога, що мій чоловік, дитина, деякі друзі також перейшли на українську мову.
Коли після перемоги ми повернемося до Маріуполя, то всі будемо говорити по-українськи. Так, нехай нас ще поки мало, але це випробування, яке треба пройти з високо піднятою головою».
Мова має значення
Ще одна героїня нашого матеріалу – також з Маріуполя. Лариса Шурховецька все життя спілкувалася російською мовою, проте вирішила перейти на українську в 2014 році, коли росія вперше напала на Україну.
«Я називаю російську мову окупантською. Коли у 2014 році росія анексувала Крим, я та мої близькі перестали вважати росіян братнім народом. На той момент у мене виник внутрішній дисонанс: чому я українка і я не розмовляю українською? Це надало мені крила і я скрізь, розмовляючи українською, почувала себе впевнено, – розповідає жінка. – З 2014 року, бачачи, що відбувається на Донеччині, ми з друзями почали ходити на мітинги. Там і були перші спроби спілкуватися українською. Спочатку ми погано говорили, але з часом вдосконалювали своє мовлення, підтримуючи один одного у цьому прагненні.
У нас навіть був власний маркер «свій-чужий»: хто спілкувався українською, нехай навіть погано, з помилками чи суржиком, той був своїм. У місті деякі вчителі української мови організовували розмовні клуби. Були охочі, які їх відвідували.
У той же час були в місті і ті, хто вперто казав, що мова – то не важливо. Сподіваюся, тепер вони передумали. Бо якщо мова не має значення, тоді чому окупанти у першу чергу перейменували український МарІуполь на російський МарИуполь, чому вилучили і спалили українські підручники і завезли свої? То як же мова може бути неважливою?».
На думку Лариси Шурховецької багатьом маріупольцям не вистачало сміливості, а іншим – бажання, щоб почати говорити по-українськи.
«Мене часто запитували, чи я, бува, не із заходу країни. Я завжди гордо показувала свою донецьку прописку. Інші називали мене «бандерівкою», намагаючись образити. Проте для мене це навпаки було компліментом. Були й такі, хто вважав, що я загралася в українофілію, але тепер і самі перейшли на українську мову. Я цьому тільки радію і всіляко підтримую їхнє прагнення, – розповідає жінка. – Загалом усі ці роки я жодного дня не відчувала себе дискомфортно, розмовляючи українською в російськомовному місті. І мені дуже імпонує відома цитата: «В державі чужою мовою розмовляє або гість, або раб, або окупант».
Фото надані героїнями
