Після 24 лютого 2022 року життя кожного з нас змінилося: у когось – більше, у когось – менше, щось стало іншим на якийсь час, а щось – назавжди. Ми переоцінили приорітети, переосмисли багато речей і, звичайно, стали іншими. 24 серпня 2022 року буде півроку як росія розпочала широкомасштабне військове вторгнення в Україну.
Щодня ми переживаємо стрес, біль, паніку, розчарування. Кожного дня трапляються нові потрясіння і здається, що гірше вже бути не може. Проте, ми – Українці, сильна нація, яка
зможе витримати все, навіть війну. Як би страшно не звучало, але війна нас об’єднала і змінила.
Давайте разом поміркуємо, чому московія не змогла нас роз’єднати, а навпаки об’єднала та чому за півроку війни ми стали сильнішими.
Чому війна змінила наше мислення?
Наше мислення змінюється, як правило, після сильних вражень. Війна нас вразила у саме серце. Війна змінила все. Змінилися наші життя, мислення, дії, звички, мотиви, сни, страхи та багато
іншого. Але є один фундаментальний фактор,нерозривно пов’язаний із усіма змінами – почуття часу. Воно змінилося докорінно. Наслідок – ми переоцінили цінності, ми зрозуміли, що наші
проблеми до 24 лютого, справді не такі вже й великі проблеми. Ми стали дорослішими й почали цінувати наш Дім.
Як людям вдалось «перелаштуватись» жити у війну?
«З огляду на ситуацію, можу сказати, що люди не «перелаштувалися», а лише намагаються пристосуватися до дійсності, вчаться жити в нових для нас умовах. Більшість із нас почали жити «сьогодні», ми вже не відкладаємо «на потім». Більшість дістає із полиць новий посуд, скатертини, розпаковують подарунки тощо. Слід зазначити, що попри тривогу, розгубленість,
невизначеність, кожній людині, у т.ч.дитині, необхідно вміти поповнювати власні ресурси, а саме, займатися тією справою, яка приносить задоволення та прилив енергії (малювання,
танці, музика, читання, спорт тощо). У кожного свій ресурс. Це правильно», – пояснює психологиня Світлана Бутенко.
«Хочу до дому»
За цей час біженцями стали мільйони людей. У кожного з них – своя історія. Нам вдалось поспілкуватись із Юлією – дівчина із Миколаєва, зараз проживає у Німеччині.
«Коли почалася війна, ми з мамою і не думали нікуди їхати, але через постійні тривоги, постріли і снаряди, які вибухали в Миколаєві щодня, ми вирішили виїхати. Наш тато пішов у ТРО і останньою краплею після цього було сильне бомбардування міста, при чому не було сигналу
тривоги. Ми вирішили виїхати з країни… Перейшовши кордон у Словаччину, ми не знали куди все ж їхати. Ми звернулися до волонтерів Червоного хреста – вони вклали нас спати у намет, а також дали їжу, теплі покривала.Потім ми знайшли німецьку сім’ю, яка дала нам притулок на два
місяці. Зараз ми переїхали в однокімнатну квартиру, де живемо лише ми. Ставлення до українців добре. Нам надали меблі, ноутбук та посуд безплатно. Німецька сім’я, яка дала нам притулок, купувала речі, які нам потрібні були й годувала нас безкоштовно. Щодо того як змінилося моє життя, то дуже сильно. Треба починати все заново. Наче ти тільки закінчила школу. Досі буває депресивний стан, один день ти живеш та думаєш, як же гарно тут бути, а другий день, переймаєшся за рідних, які залишилися в Україні й гадаєш, що буде далі. У війні немає
ніякої естетики і коли таке трапляється сприймаєш все по-іншому. Але все одно я намагаюся думати тільки про хороше і цінувати кожен момент свого життя. Хочу до дому», – розповіла
Юлія.
Чи звикли волонтери до війни?
«Звичайно, життя змінилось по багатьох параметрах. Багато хто каже, що ми звикаємо. Як на мене, слово «звичка» – погане слово, тому що «звичка» – це нібито те, що є і ти з цим не дуже
пораєшся. Волонтер – це певна боротьба із цією «звичкою». Для нас це скоріше адаптація, тому що людина – біологічна істота, яка адаптується до будь-яких умов. Якщо людина,
звичайно, сильна. В когось гірше виходить адаптуватись, а хтось адаптується і починає жити зараз. Війна – зняла маски й не тому, що всі водночас забули про коронавірус . Зняла маски в плані того, хто є людина. Люди завжди показують своє справжнє «я», коли відбувається якась
критична ситуація. По-перше, вони показують на що вони готові, чи можуть допомогти, чи протягнуть руку допомоги або проігнорує. Ми зняли рожеві окуляри й це дуже добре. Навіть не дивлячись, що ціна за це дуже велика. Бувають моменти, коли «дух волонтерства» падає, але все ж таки, я розумію, що йде війна й потрібно допомагати. Я займаюсь щодня чимось, що наближає нас до Перемоги. Звичайно, я змінився, як і більшість українців», – розповів волонтер Юрій Степанець.
Чому Українці нарешті відчули, що це «своя держава» і ріднішої не буде?
Війна як ніколи об’єднала усіх українців. Люди нарешті почали довіряти і вірити армії, поліції, чиновникам. 68% українців оцінюють дії влади України від початку розв’язаної росією війни як ефективні. Про це свідчать результати дослідження Gradus Research щодо міграції та соціально-політичних настроїв під час повномасштабної війни росії проти України. Окрім цього, 72% респондентів вважають ефективними дії влади у царині військового захисту країни від агресора.
Згуртованість українців також помітна і в їхньому ставленні до державних інституцій, зазначили соціологи, вказавши, що найвищий рівень довіри характерним є для Збройних сил та Президента України — їм довіряють 62% і 49% респондентів відповідно.
Українці почали більше довіряти одне одному під час війни
Зараз 63% українців стверджують, що довіряють людям загалом, тоді як у жовтні 2021 року їхня кількість становила 45%. Про це також свідчать дані опитування дослідницької компанії
Gradus Research, присвяченого рівню довіри в українському суспільстві під час війни. Вдвічі більше українців почали довіряти жителям свого населеного пункту (кількість таких зросла з 35% до 62%). Сусідам та людям, що живуть поруч, довіряють дві третини громадян (67%). А про довіру знайомим заявляють аж 80% опитаних. Люди почали допомагати один одному та цінувати те, що мали й маємо. Війна стала певним ефектом, що об’єднує. Принаймні ми починаємо бачити, куди дме вітер і чого слід очікувати.
Пам’ятайте, що найменше, що кожен із нас може зробити – це підтримувати один одного та допомагати тим, хто зараз цього потребує найбільше!
