Наприкінці минулого року фотографиня Світлана Корабльова з Маріуполя реалізувала фотопроєкт «пе:REселенці». Жінка організувала благодійну фотосесію, на яку запросила переселенців. Фотографиня попросила їх взяти з собою найцінніші речі, які вдалося вивезти з рідного дому…
Нині виставка «пе:REселенці» побувала вже у Черкасах, Дніпрі, Львові, Харкові. На ній представлено 26 історій переселенців у 26 світлинах. Ідея цього проєкту народилася у Світлани під час спілкування з вимушеними переселенцями.
«Я працюю у благодійному фонді «Карітас Маріуполь», а тому дуже часто спілкуюся з такими людьми, як і як, з тими, хто змушений був покинути рідний дім і шукати безпечне місце, – розповідає фотографиня. – У своїх розмовах ми часто обговорювали, хто що встиг вивезти з-під обстрілів. Й іноді під час спілкування з’являлися дуже цікаві факти. І мені захотілося скласти їх в одну історію, зафіксувати і розповісти про те, що найцінніше – це не те, що дорого коштує, а те, що немає ціни для тих, хто врятувався від війни. Окрім того, дуже часто про переселенців говорять у такому контексті, що вони чогось потребують, що в них немає житла чи вони чимось обмежені. А я хотіла показати, що ми – сильні, цікаві, в нас багато інтересів».
На світлинах у руках переселенців – портрети та речі близьких людей, книги, одяг, посуд, музичні інструменти, домашні улюбленці тощо.
«Одна із героїнь проєкту – двічі переселенка: спочатку – з Донецька, а потім – з Маріуполя. Вона тримає в руках обручку свого чоловіка, який перебуває у полоні. І це була найважливіша річ, яку вона змогла вивезти з тимчасового окупованого Маріуполя, – розповідає Світлана. – Інша жінка похилого віку тримає портрет чоловіка. Жінка – незряча, але коли покидала місто Золоте Луганської області, то дуже просила доньку, щоб вона взяла портрет чоловіка, якого вже немає в живих. І вони везли цей величезний портрет через всі блок-пости, у транспорті, бо для неї це велика цінність. Вона пам’ятає чоловіка молодим, красивим, здоровим. І хотіла, щоб він був поруч з нею попри все і навіть в ці складні часи.
Є історія дівчини, яка триває у руках ложку. З цією ложкою вона покинула свій дім у Харкові, нею вона їла, коли декілька днів перебувала в укритті метро. Ця ложка подорожувала з нею з Харкова до Черкас, бо це єдина річ з її домівки. Ще один герой проєкту – Дмитро. Він вивіз з собою інструменти, за допомогою яких створює шкіряні вироби і нині відчуває свою цінність, бо виготовляє речі патріотичної тематики і дарує близьким та знайомим».
Світлана Корабльова каже: кожна із 26-ти історій вартує уваги, хоча насправді таких історій сотні і тисячі.
«Ці історії у фотопроєкті не тільки про погане – війну і весь жах, який вона принесла. Вони про кохання, про віру, про наш патріотизм. Я б дуже хотіла, щоб виставку побачили у москві на Червоній площі, коли вона буде завойована Україною, – зазначає авторка світлин. – А ще я помітила, як у людей після участі у проєкті змінюється життя на краще. Вони інтергруються у суспільство, завдяки проєкту знайшли нових друзів та нове коло спілкування. У мене неодноразово запитували, чи буду я повторювати цей проєкт, бо люди хочуть розповісти свої історії, вони мають, що сказати. Це дає розуміння, що я зробила правильну справу».
Світлана каже, що якби сама стала учасницею проєкту, то сфотографувалася би зі своїм фотоапаратом.
«До війни я працювала у Маріуполі маркетологом, а фотографія була моїм додатковим прибутком. І коли ввечері 24 лютого чоловік сказав зібратися і їхати з дітьми з міста, то я і не думала брати фотоапарат, – пригадує Світлана. – Я гадала, що повернуся за ним пізніше чи чоловік привезе. Але чоловік сказав: «бери, нехай буде з тобою». І саме завдяки цьому на третій день після евакуації до Дніпра я знайшла роботу, де знадобився мій фотоапарат».
Нині фотографиня живе у Черкасах і мріє одного дня зібрати своїх близьких і друзів в Маріуполі, щоб відсвяткувати перемогу.
«Перед війною ми придбали з чоловіком будинок у кредит. Встигли пожити у ньому два місяці і почалася повномасштабна війна. Я дуже сумую за своїм рідним містом. Знаєте, коли ми евакуйовувалися, то не так страшно було їхати, як найважче було прийняти рішення покинути рідний дім, – пригадує Світлана Корабльова. – Звісно, у нинішніх умовах складно щось планувати. У мене немає ніяких сподівань, але, звісно, якщо буде можливість, то я із радістю повернуся до мого улюбленого Маріуполя, до людей, за якими дуже сумую. А поки я стараюся жити сьогодні і намагаюся вибудувати своє життя у тому місці, де я зараз є».
