Про ромів ми зазвичай знаємо небагато, ні про їхню культуру, ні про традиції. «Завдяки» ЗМІ ця національна спільнота переважно асоціюється з новинами з кримінальної хроніки. Якщо в новині бракує родзинки, недобросовісні медійники роблять акцент на національності та громадянстві підозрюваних, що породжує стереотип: вся нацгромада асоціюється лише з цим. І сприймають її як щось чужинське. Не своє. Однак роми жили на території України століттями. Торгували кіньми та косметичними засобами, займалися ковальством. Але попри це, про них відомо небагато. Навіть така трагічна сторінка як Калі Траш – «Чорний Жах», як називають масове знищення ромів під час нацистської окупації, – маловідома сторінка в історії.
Як згадували ромів у пресі
Перші писемні згадки про ромів на українських землях з’явилися до початку XV століття. З 1624 року в Речі Посполитій була навіть спеціальна посада – ромський король. Щоправда, до вихідців із самої спільноти ці люди жодного стосунку не мали. Це були переважно не надто багаті представники шляхти, котрі їздили ромськими поселеннями і узгоджували судові питання. Номінально цю посаду скасували наприкінці XVIII століття. Однак вираз про «короля» жив собі й далі – так себе величали представники еліти. «Посада» також стала виборною. Так, наприклад, у газеті «Діло» від 12 липня 1935 року, йдеться про підготовку до виборів ромського короля.
«До Тернополя прибула в останньому часі численна ромська родина Квеків і розташувалася на міському Оболоні. За нею надтягає щораз більше інших родин, щоби взяти участь у виборі нового короля ромів. Кандидатом є Михайло Квек, хоча можливе, що виберуть знову Василя Квека, що був досі ромським королем», – якщо судити з інших газет, то Михайло (або Міхаіл) Квек згодом таки став «королем».
У міжвоєнний період про ромів немає багато згадок у пресі. Зазвичай це були або фейлетони, або оповідки про них. Ну, або «народні гуморески», де або стереотипно зображували цю спільноту, або порівнювали її з іншою, яку також часто дискримінували, – євреїв. Наприклад, «веселий фейлетон/народна сміховинка», як вказано у газетах, «Циган-косар» одночасно вийшла в кількох виданнях: у тоді станіславских «Голосі Підкарпаття», «Волі Покуття» та «Станіславському слові», львівській «Рідній землі» та «Тернопільському слові». І всі – 18 липня 1943 року.
Натомість були й спроби розповісти про громаду, поспілкувавшись із ромами. Наприклад, відомий свого часу філософ, священник УГКЦ Йосип Застирець писав про них так:
«Хоча роми – мандрівний народ, на кораблях переселились навіть до Америки, звідки далі мандрують. Та, здається, українська природа найбільше їх привабила до себе, бо багато з них осіло не тільки на українських землях давньої Угорщини, але і вздовж хребта Карпат на галицькім боці, а передовсім серед лемківських сіл, де стрічаємо багато ромських хат. Нашим землякам буде цікавою обставина, що українські роми сторонять від інших ромів, наприклад, румунських або угорських і в своїх мандрівках йдуть від бесарабської України на Подніпров’я, Поділля, Галичину, Волинь і знов туди вертаються. До мазурів у Польщу не тягнуть».
Уривок з його опису Великодня в ромській родині опублікували в газеті «Діло», що «виходила щодня рано» 15 квітня 1928 року. Його ж опис ромської хати та побуту показує, що роми жили й осіло. До того ж традиції їхні нічим не відрізнялися від українців чи поляків.
«Я ввійшов в убогу хату. Ром у середніх літах поздоровив мене перший словами: «Крістос воскрешосі». Відповівши, почав я з ним і з дітьми розмову. Жінки не було. Діти були чистіші, як звичайно. Ром сказав, шо вони вміють «отченашос» і ходять усі в курко і непос (неділю і свято) пенел (молитися) до кангері (церкви), а нині ходили і на гаївку, бо дівчата мають нові спіднички (окля) і лекета (фартушки), а хлопці на цянках (ногах) нові ногавки (штани). І дзямутро (зять) Онліч (Андрій) хоча має хас (кашель) і мане керязьон (нічого не робив) та пішов з Япкус (Яковом), хоча вже імур рат (вже вечір), до церкви. В тій ромській хаті були, як у селян, паперові образи в рамах під самою стелею, далі лавки, тапчан і стіл. На столі, покритім білим полотном, були свячені ковбаси і хліб», – отець Застирець описує ромську хату в тодішній Криниці – містечку в південній Польщі, крайній західній точці Лемківщини – української етнографічної території.
Застирець пише також, що простолюддя більше цікавиться життям ромів, аніж інтелігенція.
«Бо створило багато переказів, казок і жартів про ромів, ввело їх у байку та в драматичну літературу 17 і 18 століття. Прецікавою є ромська мова та мало в нас нею займаються», – зауважує священник-філософ і наводить цілий мінісловник із українськими відповідниками ромських слів.
В той же час на українських територіях, що вже були в складі Радянського Союзу, про ромів писали вже з перспективи, що їх хочуть «посадити на землю», тобто, мова йде про заборону кочового життя.
«Тих ромів, що заходять узятись деякогось рукомесла, ковальства там чи що, будуть приписувати до міста. Тим ромам, які побажають працювати на землі, будуть давати землю в районах на вільних земельних участках, де вони будуть засновувати ромські села. Приписувати ромів до селянських земельних товариств не будуть», – пише комуністична газета Київської губернії «Радянське село» 7 червня 1925 року.
Попри те, що в 1927 році в РНК УСРР ухвалили постанову “Про організацію виробничих артілей ромів та про заходи стимулювання: переходу кочуючих ромів до кустарної виробничої діяльності”, як стверджує етнограф та історик, котрий досліджував спільноту, Микола Бессонов, навіть наприкінці XIX століття більшість ромів вже були осілими. В мистецьких творах ромів завжди зображали кочівниками. Але це лише тому, що Західна Європа тільки такими їх і бачила – переважно роми жили в Азії та Східній Європі. Тому й виник міф про ромів як про «плем’я кочівників».
Багатомовні та різного віросповідання
В усьому світі роми – різні, бо частково вбирають ту культуру, серед якої живуть, в том числі релігію. Є навіть приказка: «У кожного народу одна мова, у ромів – багато мов». Так, на території лише України живе близько десятка етнічних груп ромів, серед них серви, ловарі, сінті, крими, кишинівці та расєйці.
Джерело: gypsy-life.net
Наприклад, крими – кримські роми сповідують іслам, близько третини їхньої мови мають спільнокореневі слова із кримьскотатарською. Цікавою особливістю цієї групи є те, що жінки кримів майже ніколи не сиділи вдома, а займалися торгівлею, наприклад, продавали сурму – зараз це би назвали підводкою для очей, а також інші косметичні засоби.
Серви – православні, їхній фольклор часто перегукується з українським, зрештою, простежується це і в одязі. Живуть в ареалі поширення української мови. Раніше найчастіше займалися розведенням коней.
Сінті – по-простому їх дуже часто називають просто «німецькими ромами», оскільки в Польщу та Російську імперію вони кочували саме з німецькомовних країн. За віросповіданням вони католики.
Расєйци – це якраз нащадки сінті. Їх ще також називають «халадітка рома» – від ромського слова «халадо» – «солдат», бо свого часу жили чоловіки цієї групи з того, що наймалися в армію. Расєйців часто називають руськими ромами, бо одязі та мові чітко простежується вплив російської культури. Ця група вела напівосілий спосіб життя, зимували в селянських хатах. Чоловіки жили з розведення коней.
Роми та колективізація
З початком колективізації роми пішли працювати у колгоспи. У містах чоловіки працювали на заводах, фабриках та майстернях, жінки – на виробництві та в торгівлі. Однак на початку 30-х років частина ромів змушена була вдатися до кочівлі, щоб вижити. Було це в 1932-3193 роках. Причиною був Голодомор.
На Закарпатті, де ромська громада чи не завжди була чисельною, та й зараз там живе близько третини від усіх українських ромів, тривав так званий процес мадяризації. Саме тому чимало тамтешніх ромів досі вважають угорську рідною мовою. Про це розповідає ромський активіст та журналіст із Ужгорода Віктор Човка. Закарпаття – мультикультурний регіон, тому неможливо було жити суто відділеною громадою. Особливо, коли передусім ти живеш із розведення коней чи ковальства.
«Роми спілкувалися з усіма, особливо з угорцями. Поки можна було, то займались кіньми, продавали їх, або ж допомагали ними іншим людям по господарству. В Ужгороді багато ромів працювали на комунальних підприємствах. На базарах торгували одягом», – розповідає активіст.
Колективізація та розвиток технічного прогресу також був тим чинником, що сприяв асиміляції ромів. Коней замінила техніка, тож ні розводити їх, ні підковувати вже не було потреби навіть в селах. А якщо й були випадки, то на ці зароблені копійки важко було прожити.
За словами Віктора Човки, роми їздили за кордон на заробітки, а вже в радянський час працювали всі без винятків. Особливо зважаючи на підписаний в 1956 році указ щодо примусової асиміляції ромів.
Друга світова війна та геноцид
Як пише в своїй книзі «Ромська трагедія» згаданий вище історик Микола Бессонов, у 30-х роках в СРСР роми також підпадали під репресії, тож почалася практика приховувати своє походження, особливо якщо ти не живеш кочовим життям. В 1937 році в СРСР провели перепис населення, відповідно до результатів якого демографічний приріст був меншим, ніж очікували. Організаторів перепису розстріляли, а його результати засекретили. Одна із причин такої реакції – результати чітко підтверджували те, від чого в СРСР відмахувалися перед усім світом, – Голодомор. Однак цей же перепис, який розсекретили через кілька десятків років, показав би ще одну цікаву річ: якщо в 1926 році в країні Рад офіційно жило близько 61 тисячі ромів, то в 1937 році їх виявилося всього 2 211. Коли в 1941 році почалася мобілізація населення, плутанина з національністю почала й там. Навіть коли самі роми наголошували на своєму походженні, їх записували «русскими», бо «в нас усі однакові». Тому точно з’ясувати, скільки їх воювало під час Другої світової навряд чи вдасться. Однак те, що під мобілізацію підпадали навіть кочові роми, неодноразово підтверджують їхні спогади. Бессонов описує випадок: після оголошення війни табір, що опинився неподалік міста Дубно на Волині, вирушив ближче до міста, аби під час війни мати більше шансів вижити. Дорогою їх зупинили.
«Всіх чоловіків, віком від 23 до 36 років, вважають призваними до армії. Жінки, старші люди та діти їдуть далі. Затримуватися на місці ніхто не має права. Ви маєте чверть години, щоб попрощатися, – наводить записаний в експедиціях спогад історик.
Про те, що ставлення у населення до ромів все ж було приязним, свідчать численні випадки, коли ромів намагалися врятувати під час нацистської окупації. В ті час попри «розв’язання єврейського питання» стояло і ромське. Тож окупаційна влада складала їхні списки у кожному населеному пункті. Як пригадує Іван Білащенко, мати якого була ромкою-сервицею, а батько – українцем, з Черкащини, коли німецькі війська вже підходили, місцеві знали, що ромів будуть розстрілювати на рівні з єврейським населенням.
«Ну куда нам діватися? Тим більше ми сільські були. Ми так і залишилися, нікуди ми не евакуювалися, нічого… так і жили у селі. Уже як прийшли німці, прийшло на сєльсовєт на наш, хто у вас є з ромів, євреїв?», – розповідає чоловік. За його словами, відповідальним за списки був староста. Однак він дружив із дядьком Івана Білащенка, тож покликав того до себе порадитися: що робити?
«Каже: «От прийшло, значить, щоб видали вас на розстріл. А що ж робить?» А наша сім’я була людей шість: це сестри дядькові і він. Зібралися там, у кого яке й золото зібрали: «На, поїдь. Може, там загодиш чим-небудь». От поїхав туда і дав свідчення, шо нас як такових ромів нема: у нас усе колхозники, у кожного трудова книжка. Тоді ж села були паспортизовані, трудову книжку тоді давали, що ти робиш у колгоспі, всьо. Ну й залишили. Через певний час хтось доказав, що роми в селі є – старосту забрали і повісили», – родину Івана Білащенка врятувало лише те, що на підступі були радянські війська. Сам він також згодом потрапив до Червоної армії.
За даними Українського центру вивчення Голокосту, що також займається вивченням та роботою із пам’яттю про геноцид ромів, під час нацистської окупації на території сучасної України вбили близько 24 тисяч людей ромської національності. З-поміж загиблих понад 12 тисяч – місцеві, які проживали тут ще до війни, і понад 11 тисяч – депортовані у Трансністрію (так називали зону між Дністром та Південним Бугом на півдні України – авт.) із Румунії.
Роми та сучасні проблеми
Попри те, що часи репресій та переслідувань ромів давно в минулому, ця спільнота досі є однією з найбільш дискримінованих та соціально вразливих в Україні.
«Зараз всі по заробітках у Європі. Тут роботи немає, а якщо і є, то ромів і ромок не беруть. Навіть прибиральницями. Так, є велика проблема у відсутності освіти. Але не це головне, а недовіра та упередженість», – пояснює ситуацію Віктор Човка. За його словами, за кордоном до ромів ставляться краще. Там на роботу на заводах їх приймають без проблем. У тій же Словаччині, кордон із якою – за кілька кілометрів від Ужгорода.
Тим часом в Україні інформації про ромів бракує й самим ромам, особливо про організації та ініціативи, котрі підтримують громаду, зокрема, жінок та дітей. А вони є. Вже кілька років працює проєкт ромського посередництва, коли є представники громади в регіоні, котрі й допомагають вирішувати проблеми конкретних людей: від відсутності документів до пошуку роботи. В Ужгороді, наприклад, вже сім років працює центр дошкільного розвитку «Благо», в якому малят за якісь пів року повністю готують до першого класу. Таким чином діти отримують шанс отримати початкову освіту, а згодом – і вищу.
Не секрет, що ромські жінки часто мають проблему з отриманням освіти, особливо професійної, тож Запорізький ромський центр «Лачо дром» допомагає дівчатам та жінкам буквально за кілька місяців отримати професію, що одразу ж дасть можливість отримувати зарплату. На Чернігівщині аналогічну ініціативу має ромська громадська організація «Чіріклі».
Агенція адвокації ромської культури АРКА реалізує кілька проєктів щодо збереження історичної пам’яті ромів та поширення інформації за допомогою фото та вистав, культурних подій.
Український центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ) має проєкт «Зневажений геноцид», він містить спогади очевидців Калі Траш, наводить історичні дані та публікує посібники для викладання ромської історії в навчальних закладах.
Всі ці проєкти покликані усунути білі плями в знаннях про ромську громаду, котра живе поруч з нами, і допомогти їй реалізувати себе. Тим часом 28 липня Кабінет Міністрів України схвалив «Стратегію сприяння реалізації прав і можливостей осіб, які належать до ромської національної меншини, в українському суспільстві на період до 2030 року». Вона повинна посприяти ромам в отриманні освіти та роботи, покращенні житлових умов та соцзахисту. А ще – допомогти в розвитку та поширенні ромської культури в українському суспільстві. Наразі на цей документ і самі роми, і громадські організації покладають чимало надій. Адже тоді те, що наразі реалізовують небайдужі, підтримуватимуть на рівні держави.
Головне зображення: LifeScience
Матеріал написано в рамках Проєкту «Пункт 7» / Point 7 (офіційна назва «Сприяння соціальній згуртованості в Україні»), реалізується у партнерстві ABA ROLI Ukraine, Восток SOS та Центр Громадянських Свобод.
