– Діти, ось вам цукерки. Беріть! – дякувала пані Надія підліткам за відвідини музею. Солодощі вона купила за свої гроші напередодні, знаючи, що до неї приїдуть на велосипедах молоді туристи.
Надія Котовська – бібліотекарка в Будинку культури села Висипівці, що належить до Озенянської громади. Живе на звичайну зарплату працівника бібліотечної сфери. Та й сама жінка дуже скромна. Глянувши на неї, нічого в зовнішності не видає талант майстрині незвичайних речей…
Вхід до казки
Підлітків на велосипедах пані Надія зустріла на сходах Висиповецької школи. Тих сходинок з кількома терасами мабуть до ста. І щоб потрапити з вулиці в Будинок культури треба ними піднятися. Отож, купа веселих емоцій, жартівливих слів пролунали, поки дівчата з хлопцями піднялися з роверами до сільського БК.
У коридорі знову сходи на другий поверх. Діти випередили пані Надію і погнали догори.
– А ви як знаєте, що музей другому поверсі? – запитала їх посміхаючись жінка. – Повертайте сходами на ліво.
Здається, діти інтуїтивно відчували побачити щось незвичайне вище першого поверху. Тому вони навипередки спішили опинитися перед дверима, за якими їх чекала… казка.
Іграшки наших пращурів
Великий зал. Дерев’яні крісла і столи розміщені як годиться в бібліотеці – у два ряди. Але в цьому залі книжкових стелажів обмаль. На усіх стінах і попід стіни, на столах, майже третина підлоги залу заставлені рукотворними предметами усієї палітри кольорів. Відчувається аура чуттєвого солом’яного аромату.
На стіні, що й двері, велика карта України. Кожна область з квіток. Лівіше і вище карти – велика паперова і така ж заквітчана тарілка, на якій напис «КАЗКОЛЯНДІЯ».
– Мене часто питають, хто це все робить. Я кажу: діти. Але це не тілько діти. Я ходжу по селі як «експерт» і вчу дорослих, малих, всіх. Головне, мати бажання. У бібліотеку приходимо, виготовляємо, чого не вміємо чи не знаємо – вчимося. Та найбільше приходить дітей, – розповідає пані Надія.
Столи заставленні різноманіттям іграшкових героїв та предметів ручної роботи. Перший стіл – розмальовані шашки. Наступний весь в орігамі: кольорові квіти, білі лебеді, паперові кулі.
– Дивіться сюди, – веде бібліотекарка до наступної експозиції ляльок з гафрованого паперу. – Скоро день матері. Подаруйте мамі квітку власної роботи.
Жінка піднімає ляльку в «червоному платті» і в руках перевертає її. Фігурка перетворюється на велику троянду.
– Щоб її зробити , потрібно лиш дріт і гафрований папір. Знаєте, як мамі буде приємно, що ви не купили десь в магазині подарунок, а зробили власними руками. А оці дві синьо-фіолетові ляльки – це пара, хлопець і дівчина. Якщо їх повернути, будуть квіти барвінку.
Далі весь стіл заставлений іграшковими героями, яких дуже хочеться взяти в руки. Їх десь з пів сотні, кожна інакша. Кожна символізує ту чи іншу історію з українського фольклору або літературного твору. Виготовлені вони з сухого листя кукурудзяного качана.
– Ось це тріо бандуристок. Тут стоїть Гюрем-паша. «Величне століття» дивилися? А це троє козаків. Тут лицар – «Слово о полку Ігоревім», біля нього княгиня Ольга. У центральній частині столу простіші люди. Дівчина з коромислом, а біля неї впадає хлопець? Значить, несе Галя воду, коромисло гнеться, а за нею Йванко, як барвінок в’ється. Потім козак з-за Дунаю. Тут бачите, молода жінка з дитиною і біля неї двоє старших. Це поема Тараса Шевченка «Наймичка»: дівчина не могла дитину сама прогодувати і залишила її під чужою хатою, а потім до тої сім’ї в наймички пішла…
Так, було колись. Які там дуже іграшки в малих сільських дітей століттями тому. Не те, що тепер. Пішла жінка в поле, взяла дитину. А дитині бавитися чимось треба. Наломала листя кукурудзи і качана, стягнула нитки з одежі, та й пов’язала для малої ляльку.
Зараз у дивовижу бачити такі іграшки. Більше вони схожі на музейні експонати чи прикраси інтер’єру як автентика. Але саме ними бавилися наші прадіди і прабабусі, коли були малими.
Обереги. Павуки і снопи раю
До стелі прикріплено кільнадцять виробів і солом’яних стебел. Такі оздоби називаються «павуки», бо чимось схожі на переплетене павутиння. Їх кріпили в хаті на Різдво. Попри величину до метра, вони майже нічого не важать. При найменшому поруху крутяться по осі і при свічках видають неповторні тіні і блиск. Торкнутися головою до нього на Різдво вважалося, що принесе щастя у прийдешнім році.
Зазвичай павуки кріпилися поближче дверей. На них чіпали запашні трави. Коли хтось заходив до хати, порив вітру закручував різдвяного павука і приємний аромат розлітався до кожного куточка.
– Ви знаєте, що колись в Україні не засонили до хати ялинку, – розповідала майстриня. – У нашій традиції нема такого, щоб ставити на Різдво «вбите» дерево. Українці пішли на луг, накосили трави, пшениці, жита, ячменю і зробили дідуха. Ще називається сніп раю. І вішали ось такі павуки. Ми також збираємо різні трави і колоски. Робимо у вигляді конуса, ялинки. Бо дітям така форма найбільше подобається, можна кріпити іграшки. А на вершечок можна поставити янгола. Дідух у нас в хатах стоїть цілий рік. Коли в хаті тепло, то розвіюється запах трав, м’яти.
У Казколядії стоїть ціла родина солом’яних дідухів. Їх не відразу побачити, а треба пройти аж в кінець зали. Гарними великими очима і в капелюсі дивиться дідо. Високий і стрункий – зять, така ж мила, як молодий, – його дружина. І звичайно три найменших дідуха – маленькі діти. Як каже пані Надія, це – сім’я дідухів, 7я.
Поблизу них є чотири скрині різних кольорів. Вони зроблені наче з лози. Але ні, правда цікавіша. Висиповецькі діти і бібліотекарка сплела скрині зі старих газет. Їх відкриваєш, і – вони повні ангеликами із соломи та рогози.
Розстелене вишиття
Окрім виробів, у бібліотеці малюють, творять картини за мотивами казок. Вся велика стіна обвішана художніми малюнками. Вони не з самих фарб, а оздоблені блиском, золотистими і срібними кольорами. Є картини, які «намальовані» соломою або нитками.
Казковим героям теж треба десь жити. У музеї для них «побудовані» три неймовірних будиночки. А на сусіднім столі стоїть трактор, прототип якого їздить селом.
Третина залу – рушникова історія. Усе розстелене вишиття – вишукана робота висиповецьких майстринь. Поруч з ними стеляться вирізані з паперу писанки. На зворотній стороні крашанок написані цитати, афоризми як дороговкази.
– Ми мали в бібліотеці більше 50-ти великодніх рушників. Але люди в селі брали собі на свята. То зараз в нас 37 вишитих рушників, – каже пані Надія.
Казколяндія у Висипівцях діє вже сім років. Наразі не позначена на туристичних мапах. Бувало, запрошували бібліотекарку в Тернопіль на виставки дідухів. Та все, що там є в музеї, робиться для дітей і руками самих дітей. Пані Надія Котовська отримує лише зарплату бібліотекарки, частину з якої вкладає у казкові витвори.
Кажемо їй: «поставте скриньку». Бо те, що вона робить, є не просто казковим, а мистецьким чудом. Зрештою, у фотографіях ви самі можете побачити.
