З десантників у військові комісари, або Коли вердикт ВЛК — не вирок

Учасник першого в російсько-українській війні бойового зіткнення, яке сталось 9 років тому в передмісті Слов’янська, підполковник Іван Михайлецький сьогодні очолює один із відділів Чортківського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на Тернопільщині.

Через поранення уламками від пострілу ворожого танка обох ніг під Хрящуватим та контузії в бою при виході з Луганського аеропорту він у свої 24 роки рішенням ВЛК був визнаний непридатним до служби у бойових військових частинах. Для молодого десантника вердикт лікарів не прозвучав як вирок, офіцер з бойовим досвідом перейшов у систему тодішніх військкоматів і сьогодні успішно виконує усі завдання, покладені на ТЦК та СП у своєму регіоні відповідальності.

Іван народився і виріс в місті Бучач, на Тернопіллі. Після закінчення школи у 2007 році вступив та через чотири роки закінчив факультет аеромобільних військ і розвідки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Офіцерську службу розпочав у славетній 80-й окремій аеромобільній бригаді, нині — окрема десантно-штурмова бригада ДШВ. Як і всі лейтенанти, був чимось схожий на бійцівського пса, якого відщебнули від повідка і скомандували «Фас» — сповнений патріотизму, голодний до бойових навчань-тренувань, спраглий до стрибків з парашутом, марив, аби: «З неба — і в бій!»

— З листопада 2013-го і в перші місяці буремного для України 2014-го в повітрі вже добряче пахло порохом. Зважаючи на те, що наша бригада була на той час однією із найбоєздатніших військових частин, ми всі були, як стиснута пружина — готові до дій! Анексія Криму росією у лютому лише додала впевненості, що ось-ось і ми зірвемося з ППД!.. Так і сталось. У лютому 2014-го мене лише призначили заступником командира роти з повітряно-десантної підготовки, якою тоді командував старший лейтенант Вадим Сухаревський, (нині комбриг окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. — Авт.), і за дві доби наша бригада вже була на Харківщині, згодом нас перекинули під Луганськ. Там, у березні, відбулися перші провокації у наш бік від місцевих сепаратистів, які вважали та видавали себе за тодішню владу. Приїздили під наш базовий табір і казали нам: «Чому ви сюди приїхали, що ви тут хочете? Забирайтеся звідси, тут ніколи не було вас і не буде!» — пригадує Іван.

13 квітня, вночі, рота на 6 БТРах отримала наказ висунутися в район Слов’янська, який напередодні захопили бойовики на чолі з гіркіним. Вони мали підсилити спецпризначенців підрозділу «Альфа» Служби безпеки України. Ще одним із завдань львівських десантників, як з’ясується згодом, мала бути демонстрація присутності українських Збройних Сил в місті Слов’янськ, та після 08.00 години їх плани змінились!..

— Ми зупинилися в районі Семенівки, неподалік в’їзду в місто, ще вдосвіта. Свою бойову техніку поставили неподалік головної траси в лісосмузі, організували охорону, чекали вказівок комбрига, він теж був з нами. Вранці, близько 8.00, приїхала Неля Штепа і наш комбриг полковник Віктор Копачинський, командувач ВДВ полковник Олександр Швець, представники СБУ почали радитись, про щось говорили. Після цього полковник Копачинський вишикував особовий склад для інструктажу і відповідних вказівок. Він сказав, що ми колоною бойової техніки маємо проїхати через Слов’янськ, показати, а точніше продемонструвати у такий спосіб присутність в місті військовослужбовців ЗС України, і наказав: «Вогонь без моєї команди не відкривати. Патрон у патронник не досилати! Магазин не приєднувати! Рядовий склад і сержанти всередині машин, офіцери — на броні!» Ми почали готуватися до виїзду, на нас були бронежилети першого класу захисту. Все виглядало досить мирно. Жодного натяку на якісь бойові дії не було, — уточнив Михайлецький, пригадуючи той ранок.

— Раптом на центральній дорозі зупинилося таксі, з нього вибігли четверо озброєних чоловіків і відкрили вогонь по працівниках СБУ та по їхніх автівках. Пам’ятаю, як хтось з хлопців у БТРі каже: «Що там за пострілушки, страйкбол якийсь, чи хтось феєрверк з салютами запустив?» Одночасно ворожа група із лісосмуги, що за метрів 300 від нас з протилежної сторони дороги, теж відкрила вогонь на ураження. В наш бік, здавалось, вони не цілили, та кілька куль все ж цокнули по броні. Ми зрозуміли, що це не «пострілушки», а справжній бій, — швидкий, на короткій дистанції. Я нагадаю, ніякої АТО ще не було! Сухаревський доповів Копачинському про ситуацію, хоча той і сам все бачив і розумів, на що знову отримав наказ не відкривати вогонь, не стріляти! До мого БТРа підбіг представник СБУ з гранатою і каже: «Або ви відкриваєте вогонь, або я гранату кидаю вам у БТР!» Я вийшов по радіостанції на командира роти, він замикав нашу колону, та, не почувши відповіді, обернувся на звук ревучого двигуна позаду!.. Це наш ротний своїм БТРом підлетів і став перед «Течиком» (мікроавтобус VW-T4. — Авт.), прикривши його бронею від автоматних черг ворога і віддав наказ своєму кулеметнику солдату Миколі Лавренчуку відкрити вогонь з КПВТ по диверсійній групі противника в «зеленці». Так ми погасили ворожу вогневу активність і допомогли спецпризначенцям СБУ і, фактично, з цих перших кулеметних черг 13 квітня 2014 року почалась активна фаза війни з російським окупантом.

Іван Михайлецький свого командира роти старшого лейтенанта Вадима Сухаревського знав давно. Той старший за нього лише на два роки і вони ще курсантами жили в одній казармі, на одному поверсі. Він каже, що вже тоді, в Академії, Сухаревський вирізнявся з-поміж інших сильним характером, мав заслужений авторитет.

— До мого прибуття у 80-ку він вже встиг набратися бойового досвіду у складі нашого Миротворчого контингенту коаліційних сил в Іраку, брав участь у битві за Ель-Кут, — пригадує Іван і каже, що зовсім не здивувався, коли саме його командир роти, всупереч наказу комбрига, взяв на себе відповідальність і наказав відкрити вогонь по окупанту. Тоді від ворожої кулі загинув капітан СБУ Геннадій Біліченко, перший із наших, хто віддав життя в нинішній російсько-українській війні, — каже офіцер. — Я тоді на свій БТР загрузив двох поранених представників СБУ і організував їхню евакуацію та передачу каретами швидкої допомоги в одну з лікарень Луганська.

Сухаревський нам ставив завдання і керував подальшими діями. Наступні дві доби ми провели в Ізюмі, що за 50 кілометрів від Слов’янська.

З 15 квітня наша рота у взаємодії з «Альфівцями» та спецпризначенцями з Національної гвардії України взялась за штурм блокпостів № 3 і 3а, що на Північно-Східній околиці Слов’янська, які розгорнули тоді російські загони вторгнення і до яких приєдналися бойовики самопроголошеної «днр» та деякі представники дрібного місцевого криміналу.

Спецпризначенці використовували великокаліберні кулемети наших БТРів для подавлення ворожого вогню, а самі бронемашини як щит при штурмах. БП № 3 ми взяли з другого разу і зайняли там позиції. 18 чи 19 квітня ми взяли під свій контроль і БП № 3а, де розвилка на Слов’янськ і Краматорськ.

Ми втримали доручені нам позиції від постійних спроб ворога штурмом вибити нас звідти майже до середини червня, допоки з Краматорська підтягнулися інші бойові підрозділи наших ЗСУ, СБУ і НГУ. Там, на БП № 3а, у нас з’явилися перші пораненні, саме там гартувався бойовий вишкіл нашої 3-ї роти.

Іван Михайлецький як заступник командира роти з повітряно-десантної підготовки також виконував завдання з пошуку, рятування і евакуації підбитих ворогом наших екіпажів вертольотів та літаків в тому районі. Каже, що більшість льотчиків, які катапультувались чи залишали повітряні судна вистрибуючи з парашутами, вдалося відшукати і врятувати, але, на жаль, не всіх.

На блокпостах у Слов’янську третю роту 80-ки замінили побратими-десантники з іншої бригади. Їх відвели на кілька днів у район відновлення боєздатності, де вони поповнили своє озброєння, техніку, боєкомплекти, і вночі трьома військово-транспортними літаками Повітряних Сил Іл-76 їх мали перекинути на підсилення до своїх, в Луганський аеропорт.

— Перед нами в Луганську сів літак з хлопцями з 24-ї ОМБр. Коли наші борти почали заходити на посадку, ворог відкрив по них вогонь. Виходячи з-під обстрілу, наші Іл-76 взяли курс на Мелітополь. Там заночували і наступного дня, в обід 13 червня, ми повторили спробу і все-таки приземлилися в Луганському аеропорту.

Одразу впала в очі разюча, просто колосальна різниця між станом справ тут і там — в Слов’янську, — продовжує пригадувати Іван Михайлецький. — Повз нас, у лісосмугах поруч їздили танки, БМП, бігали невідомі озброєнні люди в незрозумілій військовій формі. Два різні світи — там війна, постійна стрілянина, палець 24/7 на запобіжнику автомата, а тут!..

Зрозуміло було лише одне, що ми були в аеропорту, в повному оточенні російських окупантів та бойовиків-сепаратистів. У ніч на 14 червня ще три Іл-76 йшли до нас на посадку. Перший сів, другого тоді з хлопцями із 25-ки російські бойовики при посадці збили з ПЗРК «Ігла», третій розвернувся в небі і пішов назад. Ми мали достатню кількість сил і засобів, аби тримати летовище, контролювати його і не дати ворогу посадити тут свої літаки.

У перші дні липня по нас вперше прилетіло із «Градів», потім почалися танкові обстріли, гатила ствольна артилерія.

Вище командування почало операцію з деблокування Луганського аеропорту і до нас з боями почали прориватися наші основні сили — рейдовий загін під командуванням тодішнього начальника штабу 80-ї ОАемБр підполковника Андрія Ковальчука, підрозділи інших військових частин. Пробиття коридору дозволило забезпечити нашим захисникам аеропорту постачання боєприпасів та продовольства. З середини липня ми почали зачищати навколишні населені пункти від ворога, розширюючи контрольовану зону безпеки.

Так під час зачистки Георгіївки, що за кілька кілометрів на захід від аеропорту, ми вели стрілецький бій з кількома диверсійними групами російських бойовиків. По нас почав ледь не прямою наводкою працювати танк, і від одного з прильотів тоді я дістав свою першу контузію. З ворожими танками у мене якась особлива любов, — сміється офіцер і додає, що друге своє поранення він також дістав від пострілу з танка вже на позиціях між населеними пунктами Хрящувате і Новосвітлівка.

— Ми з хлопцями стояли на висоті, прикривали разом з побратимами з 24-ї ОМБр та батальйону «Айдар» ділянку дороги між цими населеними пунктами. Ворог раз за разом, за вогневої підтримки танків намагався прорватися і зайти колоною автомобільної техніки, САУ, бойових броньованих машин. В результаті влучання танкового снаряда по нашій позиції уламки при розльоті потрапили мені в обидві ноги. Стан був не критичним, частина пройшла наскрізь, кілька застряли в м’язах. Наш бойовий медик надав першу меддопомогу, зупинив кровотечі, вправно обробив рани, на той час я обійшовся без медевакуації і зміг продовжити виконання своїх обов’язків. За кілька місяців, після повернення в ППД, з мене хірурги у Львівському госпіталі дістали ті уламки.

Довідково. Українські десантники тримали оборону аеропорту з 8 квітня 2014 року у повному оточенні без наземного сполучення. У липні українські війська пробили дорогу до летовища, розблокувавши його.

Внаслідок серпневого наступу російських регулярних військ аеропорт повторно потрапив в оточення. Його будівлі були вщент зруйновані російською артилерією. У ніч на 1 вересня 2014 року українські захисники вийшли з руїн аеропорту, після 146 днів його оборони.

1 вересня 2014 речник АТО полковник Андрій Лисенко повідомив про вихід українських військ з аеропорту. За його словами, при цьому десантники знищили і пошкодили від 2 до 7 бронетранспортерів та танків ворога.

Свою державну нагороду — Орден Богдана Хмельницького III ступеня, старший лейтенант Іван Михайлецький отримав за особисту мужність, героїзм і рішучість при штурмі ворога, який намагався оточити один з блокпостів у Слов’янську в травні 2014-го. Тоді ворог хотів оточити його побратимів на чолі із заступником командира роти з МПЗ Олегом Дундуком. А Іван на своєму БРТі продавив вогнем оточення бойовиків, розблокував блокпост і прикриваючи бронею звільнив їх із пастки.

Повернувшись з АТО у ППД через 8 місяців участі у бойових діях в Луганській і Донецькій областях офіцера призначили заступником начальника польового вузла зв’язку з повітряно-десантної підготовки, — це була його остання посада в бойовій бригаді. Після лікування від поранень у шпиталі, тривалої психофізичної реабілітації рішенням ВЛК його було визнано не придатним до служби у бойових військових частинах.

Сьогодні підполковник Іван Михайлецький очолює відділ Чортківського районного ТЦК та СП у Монастириській. Каже, що нині це його фронт, відповідальна і не проста ділянка в загальній системі оборони України від російських окупантів.

— Ми отримуємо чимало негативу від громадськості, мовляв: «Сидять там у військкоматах і лише повістки роздають!» Та так кажуть і вважають лише ті з громадян, в яких рідні чи близькі не проходять військову службу, чи не мають жодного дотичного відношення до військової служби. Масовий негатив і бруд ллється виключно від тих, хто будь-як хочуть «закосити», воліють, аби Батьківщину захищав хтось, а не вони. Типу: «Ті, хто пішли — впораються!» Ні, так не буде, захищати рідну землю від російського окупанта має кожен. Ми не маємо права втратити її заради нашого майбутнього і в пам’ять про побратимів і посестер, патріотів і свідомих громадян, які віддали свої життя у цій боротьбі від Майдану у 2013 році до сьогодні. І ми обов’язково переможемо! — переконаний офіцер.

Фото автора та з архіву Івана Михайлецького.

Кореспондент Інформагентство АрміяInform