Понад Збручем – у краю, цікавому сивою давниною, пам’ятками минулого, щедрою природною красою – неподалік Борщова, понад берегами річки Циганки розкинулось мальовниче село Кривче.
У вечірню пору тут відкривається казковий краєвид, який милує око. Червоне сонце, яке сідає за обрій, купаючись у білих хмаринах, освітлює високі тополі, які кидають глибокі тіні на долину річки Циганки, і тільки верхів’я високих, стрімких берегів ще освітлені променями. Дві кам’яні вежі Кривченського замку, колись могутньої твердині, дивляться підсліпуватими очима бійниць на багряне світило…
Минувшина цього краю багата не тільки славними подвигами оборонців рідної землі, але й кривавими війнами і тяжким життям у неволі. Село Кривче досить часто брали чи то штурмом, чи то облогою. Його багато разів займали татари і турки, через що декілька разів було спалене. В другій половині XVII ст. село зазнало значних руйнувань пов’язаних з боротьбою Польщі проти Туреччини.
З ініціативи Петра Дорошенка, 1667 року розпочалися переговори з османським урядом про створення військово-політичного союзу України з Османської імперією. Султан Мегмед IV дав згоду взяти Україну під османський протекторат, причому Україна зберігала повну автономію, право вільного вибору гетьмана, була б звільнена від данини і отримувала воєнну допомогу в боротьбі за об’єднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького. Цей договір був ухвалений Корсунською Радою 1669 р.
Султан Мегмед IV, спільно з українськими військами під проводом Петра Дорошенка здобули Кам’янець та звільнила від військ Речі Посполитої значну частину Поділля та Галичини.
Після підписання Бучацької угоди в 1672 році між Польщею та Туреччиною, с. Кривче разом із більшою частиною Поділля перейшло у володіння султана Османської імперії 1648-1687 років Мегмеда IV, а під владою Петра Дорошенка залишалась тільки Брацлавщина та Південна Київщина, що було порушенням українсько-турецької угоди 1668 р. і стало початком краху зовнішньої політики гетьмана Петра Дорошенка.
Після підписання Бучацької угоди, повертаючись додому, турецький султан Мегмеда IV зупинився зі своїм військом у замку в с. Кривче. До 1675 року замок контролювався турецьким гарнізоном.
Султан Мегмед IV, був сином султани Валіде Турхан, яка була українського походження. Народилася вона в Центральній Україні – на Поділлі неподалік Хотина. Справжнє ім’я – Надія. Під час одного з набігів кримців, була схоплена в полон і продана у рабство. У віці близько 12-14 років Турхан (Надія) була доставлена до палацу Топкапи, як подарунок кримського хана матері султана Ібрагіма I.
За твердженнями історика й археолога Юхима Сіцінського, у XVII ст. в султанських гаремах була справжня мода на українок із Наддністрянщини, тобто Поділля, адже краса тамтешніх жінок вражала. «Навіть ті, які належали до найнижчого класу народу, були високими, з правильними рисами обличчя, струнким тілом, гармонійними рухами, біляво-русявим густим, м’яким і довгим волоссям, – переповідає він опис одного вірменина-очевидця. – Очі були світлі: і не блакитні, і не зелені, а щось середнє між сапфіром та смарагдом, із сильним блиском. У них була помітна жвавість кішки і повна сліз полохливість сарни», – писав Ю.Сіцінський. Саме такою могла бути Надія з-під Хотина. Відоме лише одне документальне зображення Хатідже Турхан із книжки «Сучасний стан Османської імперії» 1668 р. секретаря англійського посольства при Османській імперії Пола Рікота.
Пізніше вона стала дружиною султана Ібрагіма I, тобто османською султаною Хатідже Турхан. У них народився син Мегмед IV. Отже, у султана Мегмеда IV, по материнській лінії, текла українська кров. Він був русявим, блакитнооким – зовнішністю дуже схожим на козака.
В 1672 році, в зруйнованій фортеці розмістився відомий військовий капітан татар Липків, ротмістр Олександр Кричинський з загоном татар. Спочатку він служив Речі Посполитій, але в 1672 р. очолив повстання в Липці та перебрався до Османської імперії, і взяв активну участь у польсько-османській війні 1672-1676 років. У липні 1673 р. Кричинський, лідер повстанців проти Речі Посполитої, був призначений беєм в м.Бар. Будучи беєм фортеці в Барі, він був убитий у 1673 році. Історія Кричинського забезпечила натхнення для персонажа Азя в романі польського автора Генріка Сенкевича «Вогонь у степу».
Новий бей Барський – Хусейн Муравський ініціював подальші набіги на землі республіки. В період окупації цих земель Османською імперією, багато місцевих жителів потрапило у турецьку неволю. Згадкою про ті часи залишається назва «кута» – Оплакана. Це був хутір розташований на невеликій відстані від села. Турки спалили його і винищили жителів. Топтали землю рідну коні чужинські, стогнало Надзбруччя, мучився люд український у тяжкому ярмі, вмивався гіркими слізьми від зорі до зорі, кривавими мозолями і потом тяжко працюючи на чужинців.
Але так само, як настає кінець ночі, настав і кінець неволі. Залишаючи край наш із своїм військом, закопав турецький султан Мегмед ІV скарби незліченні – повну брику, як називають місцеві жителі бричку, золота під п’ятою кривченською скелею, навпроти Яськового млина… Відтоді ніхто не бачив його багатства. Там, під землею, в мороці і тиші величезного підземелля, у заплутаних лабіринтах Кришталевої печери…
Вже понад трьох з половиною століть блукає ця сива легенда про «Золоту брику». В незліченних ходах печери, під час довголітніх пошуків, відкрито не одну таємницю, відгадано не одну загадку перлини Подільських печер – кривченської «Кришталевої» печери.
З історії досліджень.
Вважається, що печеру відкрив монах єзуїтського ордену Габріель Жачинський (Rzaczynski) (1664-1737 рр.). У виданій ним у 1721 році книзі «Натуральна історія королівська Польського» вперше згадується печера. В той час до печери можна було дістатися сходами. Потім печера в Кривче згадувалась в книзі Ладовського «Історія натуральная королівства Польського», що була видана в 1783 році. А в 1878 році печера була описана у фундаментальній праці Грушецького «Про печери від Карпат до Балтики».
Йшов час, і пам‘ять про печеру стиралася. Проте, з часом це дослідження забулося. Процес був настільки сильним, що в 1908 році Кришталеву вважали щойно відкритою печерою.
Вдруге печеру обстежували у 1908 році Клим Гутковський з допомогою ігумена Василіанського монастиря з села Михайлівка – Орловича, Уляницького, і Сербинського. Вони детально дослідили вхід до неї, центральну галерею й декілька залів.
Приблизно в той же час, за місцевими переказами, дітлахам, що кидали каміння в печеру, була явлена Матір Божа. Зі Станіславова (м. Івано-Франківськ) прибула церковна комісія, щоб перевірити цей факт. Але до печери святі отці не заходили, й питання про чудо так й залишилось відкритим. Щоб докопатись (в прямому смислі цього слова) до істини у печеру, за власною ініціативою, пішов місцевий житель Карпо Музика, з села Зелена. Більше його ніхто не бачив. Шукали декілька днів, але так і не знайшли.
Та пройшло ще два десятиліття, доки професор Львівського університету археолог Л. Козловський зміг проникнути в перший великий зал.
В 1931 році інженер Віктор Нехай проводив детальне дослідження печери Кришталевої й у 1933 році дає опис й карту дослідженої частини печери довжиною близько трьох з половиною кілометрів у своїй роботі «Путівник по печері в Кривче».
В 1930-х роках «Польське туристично-краєзнавче об`єднання» отримало в дарунок землі, на яких розташований вхід до печери й залишки замку, від тодішніх власників – родини Мельзерів. Це об`єднання, провело ремонт вцілілих веж замку й там був обладнаний туристичний притулок для відвідувачів печери. Потрібно визнати, що якби не краєзнавці, то замок в Кривчому був би, напевно, повністю знищений. Тоді ж проклали екскурсійний маршрут. Підземне диво почали масово відвідувати туристи
В часи Другої Світової війни печера була занедбана, вхід до неї зруйнований і завалений. Місцеві жителі розповідали, що під час Другої світової війни в печері переховувались бійці Української Повстанської Армії. Солдати Радянської окупаційної армії закачали в печеру газ, а потім підірвали вихід, який був завалений до 1961 року, поки зусиллями юних краєзнавців – учнів Кривченської середньої школи та спелеотуристів-студентів Тернопільського медичного тоді ще інституту не був розкопаний знову.
У 1961-63 роках «Кришталеву» дослідила комплексна карстова експедиція Академії наук під керівництвом В.Н. Дублянського. Група вчених вперше здійснила майже повне проходження всієї печери, склала детальний план, опублікувала дані про лабіринт. Тоді спелеологи подолали 18785 важких і небезпечних метрів.
В 1963 році тернопільські спелеологи знайшли в «Кришталевій» чоловічий скелет. Більшість спеціалістів вважає, що це скелет саме того Карпа Музики, який шукав підтвердження явлення дітям Богородиці. Скелет вирішили залишити в печері, і зараз туристи, з міцними нервами, можуть його побачити.
В 1968 році був обладнаний вхід до «Кришталевої» й почали проводитись організовані екскурсії в супроводі гіда. Екскурсійний маршрут складає близько 2,5 кілометрів досить зручного шляху
І хоча зараз розвідано 23 кілометри печери, ще не у всі розгалуження лабіринту вдалось пройти дослідникам. Попри неодноразові спроби важких обстежень заплутаних ходів лабіринту печери «Кришталевої», незліченних скарбів, про які говориться у легенді, поки-що виявлено не було. Як і кожен, колись ретельно схований клад, награбовані багатства турецького султана Мегмеда ІV повинні вилежати певний час у своєму тайнику, сховані від людського ока, вони чекають свого часу – коли будуть відкриті для світу.
А, можливо, султан таки забрав із собою свій «скарб» – якусь вродливу, як і його мама Надія, україночку ?
Володимир Данилейко
завідувач сектору археології науково-дослідницького відділу
Національного заповідника «Замки Тернопілля»
Головне фото: Проект “Українські Архітектурні Пам’ятки. Спадщина”
