«Я вам не лікар» — так називається дослідження, опубліковане в журналі Health Affairs.
Експеримент провела Ліза Єццоні, докторка медичних наук, професорка медицини Гарвардського університету. Протягом багатьох років вона спілкування з людьми, які мають інвалідність. Докторка помітила велику різницю в якості лікування, яке пацієнти з інвалідністю, за їхніми словами, отримували від лікарів, порівняно з іншими пацієнтами.
У результаті дослідження виявилось, що пацієнти з інвалідністю часто отримують неякісний догляд, а в деяких випадках їм взагалі відмовляють у наданні медичної допомоги. Деякі лікарі скаржаться на те, що спілкування з людиною з інвалідністю займає надто багато часу, тоді як вони можуть приділяти лише 15 хвилин на прийом.
«Очевидець» вирішив розібратись, чи стикаються українці з інвалідністю з подібною дискримінацією в українських медичних закладах.
Медична допомога повинна бути доступною всім громадянам
Люди з інвалідністю нерідко мають обмежений доступ до медичних послуг, проте у них такі ж потреби у медичній допомозі, як і у всіх інших.
«Медична допомога для цих людей, так само як і для інших, має бути доступна без катастрофічних фінансових витрат. Доступною вона повинна бути й у фізичному розумінні – без жодних перешкод і бар’єрів. А бар’єрами є, наприклад, сходи без пандуса чи двері, в які не проходить колісне крісло», – розповіли «Очевидцю» в пресслужбі Національної служби здоров’я України (НСЗУ).
Дмитро Самофалов, тимчасово виконуючий обов’язки голови НСЗУ, в коментарі «Очевидцю» розповів, що служба проводить велику роботу, аби всі могли отримати якісну та доступну медичну допомогу. Проте трапляються випадки, коли директори медичних установ не хочуть дотримуватись всіх вимог НСЗУ.
Із закладами, які не можуть забезпечити безперешкодний доступ, НСЗУ договори не укладає
Як відомо, у 2021 році доступність медзакладу стала обов’язковою вимогою для укладення договору з НСЗУ. Медичні заклади, які працюють за Програмою медичних гарантій, повинні забезпечити фізичну доступність своїх будівель для всього населення. Тобто у них мають бути пологі пандуси, ліфти, просторі вбиральні, доступна навігація, можливість людини на кріслі самостійно пересуватися по лікарні.
«Отже, НСЗУ не укладає договір, якщо не дотримані вимоги ДБН (Державні будівельні норми) щодо фізичної доступності для маломобільних груп населення. І це викликає дуже серйозне обурення серед багатьох директорів. Аргументів декілька: один з них – що вони повинні витратити гроші, аби забезпечити доступ для малочисельної групи людей», – наголосив Самофалов.
«Я нічого переробляти не буду, оскільки «інваліди» (збережено звернення директора поліклініки) до нас все одно не приходять»
Самофалов розповів про випадок, коли директор стоматологічної поліклініки навідріз відмовлявся забезпечити фізичну доступність своєї будівлі для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп:
«Я пам’ятаю:він прийшов до мене на прийом й каже:«Ви повинні укласти зі мною договір, бо моя поліклініка розташована в будинку-пам’ятці архітектури, і я нічого переробляти не буду. А «інваліди» (збережено звернення директора) до нас все одно не приходять». Я йому спробував пояснити, що доступ повинен бути рівним для всіх, а люди з інвалідністю до них не приходять тому, що мармуровими сходами до них і спортсмену важко піднятись. Він довго зі мною перечався, після чого я йому порадив звернутись в управління архітектури, так як про будівлю він дбає більше, ніж про пацієнтів. Врешті решт проблему було усунуто, і, наскільки я пам’ятаю, директор також невдовзі був звільнений (не через звернення НСЗУ, а через кількість порушень)».
У пресслужбі НСЗУ додали, що, говорячи про доступність медичних послуг, мається на увазі не лише про людей з інвалідністю, а й маломобільне населення загалом. Це і люди старшого віку, і вагітні, і мами й тати з візочками, і маленькі діти, і люди, які отримали травму:
«За різними оцінками до маломобільних груп належать від 30 до 50% населення. Усі ці люди не повинні бути позбавлені доступу до медичних послуг, тому так важливо розвивати безбар’єрність медзакладів. Право на доступ не може бути порушене через фізичні бар’єри».
«А де ви бачите хвору людину?»
Депутат Миколаївської міськради від «Слуги Народу» та волонтер Юрій Степанець, який має інвалідність і пересувається на візку, розповів, що одного разу стикався із дискримінацією з боку лікарів. Випадок трапився у МСЕКу, коли Юрій проходив перекомісію щодо отримання посвідчення про інвалідність:
«Я туди заїхав з «тріском», тому що там – то пороги (не кращої якості, – прим.), то пандуси. Але це – ще пів біди. Потім заїхав на саму перекомісію, де один із лікарів мені каже: «Чому ви приїхали? У нас хворі можуть залишатися вдома», а я відповідаю: «Де ви бачите хвору людину? У мене травма – так, але я – не хворий. Чому замість мене має хтось приїжджати?». Стереотипні враження: якщо людина на візку, то це – хворий, лежачий, немобільний, «овоч», за якого все повинні вирішувати або батьки, або близькі люди. Я – самостійна людина. […] Більше з боку лікарів у мене не було подібних ситуацій».
Зі свого боку, Олексій Цапенко, ветеран АТО, який отримав інвалідність унаслідок поранення під час бою на сході України, повідомив «Очевидцю», що ніколи із дискримінацією з боку лікарів не стикався.
Анастасія Бобкова, миколаївська журналістка, розповіла нам в коментарі, що в цілому теж не відчувала дискримінацію. Проте бували випадки, коли лікарі, побачивши діагноз (дівчина хворіє на рак щитовидної залози), почувають себе невпевнено й іноді перенаправляють до інших спеціалістів.
«Загалом відносяться співчуваючи, виписують рецепт на безплатні гормони. Але був один випадок, коли мене дійсно ображали лікарі. Це відбулось на комісії по інвалідності. Мені не хотіли давати групу і вважали, що я здорова».
Разом з тим до НСЗУ не надходило скарг про дискримінацію лікарями людей з інвалідністю.
«Мені одразу сказали, що сенсу лікуватися немає, і щоб я готувався до своїх похорон»
А ось наступний герой з діагнозом розсіяний склероз (РС) розповів нам в коментарі, що не раз стикався із дискримінацією, а також з байдужістю з боку лікарів.
«Мені поставили діагноз вже досить тривалий час. І лікарня, де у мене виявили цю хворобу, не була тоді центром РС. Тоді ще мало хто знав про цю хворобу, але мені одразу сказали, що сенсу лікуватися немає, й щоб я готувався до своїх похорон. Через те, що у мене були знайомі за кордоном (США) і фінанси, я мав змогу отримати ліки й шляхом проб і помилок підібрати собі препарат. Але за пару років я не міг повноцінно працювати та оплачувати собі ліки. Тоді вже зробили центр РС в Києві – я туди звернувся», – розповів чоловік.
Також він зазначив, що у керівниці цього центру ставлення теж було нелюдяне, а якщо за прийом не сплачував кошти, то консультація була марною.
«Керівниця нічого майже не говорила, а мої додаткові питання викликали у неї агресію. Щоб стати на перелік і отримувати ліки по програмі державної підтримки, я мусив сам цю інформацію шукати, хоча на той момент центри РС в Україні вже отримували ці препарати. Також, мушу зазначити, що якщо за прийом не клав гроші, то моя консультація була марною. Я цього спершу не розумів, і вже на якийсь там раз у черзі мені сказали, що якщо не заплатити, то толку не буде. І це я вважаю теж великим горем, бо людям з подібними діагнозами дуже фінансово важко. Я вже мовчу про те, що моральний стан теж нестабільний», – поділився герой.
Ще один герой з діагнозом розсіяний склероз розповів, що в Дніпрі центр РС до своїх пацієнтів ставиться не дуже добре. Все залежить від того, скільки пацієнт заплатить за консультацію, хоча, як відомо, центри РС фінансуються державою і забезпечені певними препаратами.
«Платять усі, бо так можуть і не прийняти. Через одну ГО, яка займається проблемами людей з РС, ми надсилали скарги в МОЗ, але там навіть не відповіли на наші скарги. МОЗ ігнорує пацієнтів з РС також, а закордоном його представники розказують, що вони допомагають українцям з РС. І це в той час, коли статистика за кількістю хворих декілька років не ведеться, а препаратів, які видає МОЗ, вистачає лише на 10% всіх хворих. Однак ці препарати підходять далеко не всім, а інші МОЗ не вважає за потрібне закуповувати, бо немає грошей. Ну, ця «відмазка» звучить не перший рік. Лікарі знайшли собі вихід – мають +2-5 додаткових зарплат на місяць коштом хворих, а де брати гроші хворим?»
Варто зазначити, що ми поспілкувались ще з декількома лікарками. Вона запевняють, що виконують свою роботу сумлінно й ніколи не дискримінували пацієнтів.
Така ситуація станом на зараз: із п’яти людей, з якими поспілкувався «Очевидець», четверо стикались із дискримінацією у лікарнях. Статистика – невтішна.
