05.02.2023
Любов перемагає все: як у Тернополі одружуються і чи святкують весілля? Фото:https://ukraina.info/molodyata-z-lvivschyny-peredaly-zsu-100-tysyach-yaki-im-podaruvaly-na-vesillya/

Любов перемагає все: як у Тернополі одружуються і чи святкують весілля?

Восьмий місяць в Україні триває війна,  яка перекреслила сотні тисяч життів. Але навіть серед важких потрясінь народжуються нові українські сім’ї. Вони стають символом любові, сили і незламності.

Попри те, що в суспільстві є різні думки щодо святкувань під час війни, закохані переконані: любов перемагає війну.  Як у Тернополі одружуються і святкують весілля під час війни, розповідаємо далі.

«Весільного буму» немає

В Україні зареєстрували рекордну кількість шлюбів за перші півроку війни. Загалом побралися 103 903 закоханих, що перевищує всі попередні показники за останні сім років. Про це повідомляє Опендатабот.

До регіонів-рекордсменів потрапили Київ та Одеська область. Аналітики підрахували, що тенденція до укладання шлюбів зросла практично у всіх областях України. На Тернопільщині ж «весільного буму» немає, кажуть у місцевому ДРАЦСі.

«Від початку війни на Тернопільщині було укладено 3729 шлюбів, за аналогічний період минулого року було зареєстровано 3709 шлюбів.  Щодо Тернополя, то від 24 лютого маємо 1874 шлюбів, за аналогічний період 2021 року – 1896. Тобто говорити про рекордні чи масові укладання шлюбів, не можна. Ситуація практично аналогічна, що цього року, що минулого, – розповідає Ірина Масло, начальниця відділу ДРАЦС у Тернопільській області. – У зв’язку з воєнним станом, загрозі життю та здоров’ю громадянам охочі одружуються в день подання заяви, не очікуючи місячного терміну. Тож це значно спростило саму процедуру».

За період військового стану у міському ДРАЦС оформили 5 реєстрацій шлюбу без присутності наречених. «Військові звертаються до свого командира і подають заяву про те, що бажають одружитися. Цей документ надсилають до нашого відділу. Ми оформляємо заяву нареченої і реєструємо шлюб, – додає Ірина Масло. – Наречені можуть бути підключені дистанційно через засоби інтернет-зв’язку і скласти урочисті клятви у Zoom чи Viber. А якщо в командира військової частини чи головного лікаря є повноваження, то одружити молодят можуть і на фронті, і в лікарні. Маємо поданих 33 заяви, засвідчених командиром».

І в горі, і в радості…

Війна не зупиняє кохання.  В умовах воєнного стану люди закохуються і приймають рішення з’єднати свої долі в лічені хвилини. Пояснення цьому цілком зрозуміле, вважає сімейна психологиня  Любов Каменчук.

«Одружуватися спонукає закоханих в тому числі спрощення офіційної процедури реєстрації шлюбів під час війни – каже експертка. – Окрім того, під час воєнного стану у багатьох людей загострилося відчуття цінності часу, реального відчуття плинності та конечності  життя,  а також відбулася переоцінка цінностей. І цінність шлюбу, стосунків, любові, почуттів виходять на перший план. І вже їх наслідком стає рішення створити сім’ю як одне з найважливіших благ у житті. Зробити це тут і зараз, не чекати, не відкладати, не зволікати. До того ж любов нам допомагає справлятися зі стресом. Бути стійким в часі війни і загалом по життю».

Любов Каменчук

Психологиня додає: ситуації, під час яких є загроза життю, активізують людські базові інстинкти. Страх смерті змушує прагнути встигнути зробити все, чого зробити не встигли, «напитися життя».

«Тому дуже важливо розуміти і усвідомити, чи є ваше рішення одружитися цілком свідомим, бо під впливом страху людина може неадекватно оцінювати свого партнера.  Закоханим варто розібратися з мотивами вступу у шлюб: тобто я дійсно хочу бути з цією людиною чи я боюся її втратити і тому я хочу якнайшвидше розписатися – пояснює Любов Каменчук. – Є важливий критерій, який допоможе розібратися: якщо я бачу в партнері лише плюси, чи навпаки партнер не бачить моїх недоліків, то рішення одружитися – дійсно імпульсивне і не зважене. Бо ми всі не ідеальні, але якщо не бачимо цього, то насправді нам рано одружуватися. Бо це такий лакмусовий папірець, який показує, що ми не готові до того, що з нами трапиться. А з нами точно трапляться сімейні кризи, де ми будемо конфліктувати, відстоювати свою точку зору, де нам потрібно буде знаходити спільне рішення. Тому якщо я бачу у партнері мінуси і вибираю будувати сім’ю з ним, то це рішення зважене».

Під опікою Бога і ЗСУ

Зараз українське весілля зовсім інше, ніж до війни. Проте, не менш душевне. Замість гучної  забави і розваг – ненав’язлива музика. Замість сотні гостей – лише найрідніші. І звісно ж, ніякої святкової піротехніки. Закохані, які не хочуть відкладати одруження на потім і чекати на інший час, кажуть: жити треба вже.

«Ми зустрічалися з моїм коханим два роки, і 14 лютого він освідчився, – розповідає Ірина Балабан. – Ми відразу ж взялися за підготовку до нашого свята: обрали ведучого, музичний гурт, місце, дату святкування тощо. І саме 24 лютого у нас була запланована остання організаційна зустріч – із декораторами. Я досі пам’ятаю, що то був четвер і того ранку я прокинулася від дзвінка Михайла і його слів «почалася війна». Це був настільки великий шок та емоційний стрес. Звісно, ні про яке весілля думок вже не було. Як і всі, ми були розгубленими і не знали, що робити і що буде далі…».

З часом усім довелося пристосовуватися до то тих умов, в яких опинилася країна. Люди почали ходити на роботу, навчання, просто жили. Ірина розповідає: увесь цей час вагалися – святкувати чи не святкувати весілля.

«Тому що ти бачиш, що в країні війна, вмирають діти, люди, робляться страшні речі, а ти будеш святкувати, тож відповідно було не до того. Загалом багато коливань у нас було. Але в той же час знали одне: коли на початку війни багато людей почали масово виїжджати, ми навіть не задумувалися про те, щоб покинути країну, бо хотіли створити нашу українську сім’ю на нашій Богом даній землі, – каже Ірина. – На День Незалежності ми прийняли рішення: все-таки будемо відзначати весілля. Адже цей день буває раз в житті і хочеться його закарбувати в пам’яті і відсвяткувати. Окрім того, на цей день чекала бабуся мого чоловіка. Він у неї єдиний внук, тож вона хотіла встигнути побувати на його весіллі. Ми надіялися на Бога і ЗСУ, що все вийде. І з їхньою поміччю вдасться все організувати».

Звісно, через воєнний стан довелося змінювати формат святкування. Не всі рідні та близькі змогли приїхати. А щоб підтримати армію, завдяки якій утворилася нова сім’я, Ірина та Михайло провели лотерею.

«Ми розписалися напередодні, одягнувши український стрій, – каже Ірина. -. У мирний час кожна наречена бажає гарної погоди в день весілля, але для мене це взагалі не мало ніякого значення. Я хотіла, щоб був спокій, щоб не було повітряних тривог, або, не дай Боже, чогось гіршого. Під час святкування ми провели лотерею, на якій збирали кошти на потреби ЗСУ. Кожен гість міг долучитися і отримати за це солодкий подарунок – шматок весільного торту».

Ірина розповідає: попри різні думки у суспільстві, вони з чоловіком щасливі, що відзначити своє свято.

«Це нас для велике щастя, бо ми створили свою сім’ю. Скажу, що для нас обох це виважений і важливий крок, і ми його зробили під час війни. Бо війна – це страх, переживання, небезпека. І для нас це означає, що ми не зламні. І навіть якщо в сімейному житті будуть виникати труднощі, ми їх подолаємо, не зважаючи ні на що, – переконана Ірина. – Ми – вільний і сильний народ , який не боїться нічого, тому, вважаю, потрібно створювати нові українські сім’ї, народжувати дітей, популяризувати нашу милозвучну мову.  Перемога однозначного буде. З нами Бог  та мужні, сильні, вірні своїй країні хлопці та дівчата зі ЗСУ. Нам потрібно цінувати кожен прожитий день, дякувати їм за це тепер і не забувати після перемоги».

Без пишних застіль і в колі найближчих

Мар’яна-Христина Перець отримала пропозицію вийти заміж 14 лютого. Весілля зі своїм нареченим запланували на вересень, тож відразу взяли за організацію.

«Ми швидко забронювали ресторан, музикантів та інше, внесли завдатки, а коли почалася війна – так само швидко все скасували, бо вирішили, що не будемо планувати весілля, – розповідає дівчина. – Перші дні війни були дуже не спокійними для всіх. Ми не знали, як розвиватимуться події далі, взагалі просто було страшно. Та з часом люди почали ходити на роботу, більше не сиділи по домах, як це було у лютому та березні. Ми розуміли, що війна не закінчиться за один день і потрібно продовжувати жити, тож у липні вирішили, що таки відсвяткуємо наше весілля у вересні, як і хотіли до війни».

Мар’яна-Христина розповідає: спочатку планували лише взяти шлюб і у тісному родинному колі символічно відзначити цю подію святковим застіллям у якомусь закладі.

«Ми розуміли, що весілля буває раз в житті, проте вагалися, чи робити святкування. До цього кроку нас спонукав священик, – розповідає дівчина. – Перед шлюбом ми ходили з чоловіком на науки в церкву. Там священик переконав нас, що можна відсвяткувати мінімально таку важливу подію в нашому житті. І ще додав: кохання має перемагати все зле. Так за 1,5 -2 тижні до весілля ми вирішили все змінити: у нас таки був перший танець, ведучий, на святі лунали українські народні пісні. Довелося відмовитися від деяких традицій, адже через комендантську годину час святкування був скорочений, зменшили і кількість гостей».

Не зважаючи на всі перепони, хвилювання через можливі повітряні тривоги та загалом через ситуацію в країні, Мар’яні-Христині  та її чоловікові вдалося відзначити одне із найважливіших рішень у своєму житті.

«Я б у житті ніколи не подумала, що моє весілля буде під час війни. Просто навіть в думках такого ніколи не було. Якби мені хтось про це сказав 10 років тому, я би подумала, що з тією людиною щось не так. Бо хто міг подумати, що у ХХІ столітті нас застане війна, – каже дівчина. – Я думала про те, як розповідатиму дітям та внукам  чи будь-кому, хто розпитуватиме про весілля, що одружувалася у воєнний час. Це страшно, але такі наші нинішні реалії. У той же час ми не шкодуємо, що відзначили наше свято. Бо розуміємо, війна так швидко не закінчиться. І навіть, коли ми переможемо, процес завершення триватиме ще довго. Тому треба жити, поки Бог дає нам ці дні».

Любов на часі

Під час підготовки матеріалу мені довелося витрати достатньо часу, щоб знайти пару, яка одружилася під час війни і яка б погодилася розповісти про своє рішення на публіку. Багато молодят відмовлялися давати коментар, боячись реакції читачів, адже суспільство неоднозначно ставиться до святкувань весіль, хрестин, днів народжень та інших подій у воєнний час.

Психологиня Любов Каменчук пояснює, що це продиктовано страхом осуду. У той же час експертка додає: нічого хорошого у суспільному осуді немає.

«Можна говорити про певне табу на радощі: як це ви радієте в той час, коли хтось помирає, отримує поранення і захищає нас? Не на часі зараз радість і так далі, – каже психологиня. –  Насправді це токсична заборона і вона немає нічого корисного, бо всі наші емоції, почуття – доречні і потрібні. Їхній прояв може бути не доречним. Але почуття – ні. І якщо людина радіє, а весілля – це подія радісна, принаймні для молодят, то відповідно не потрібно це забороняти і засуджувати».

На думку Любові Каменчук, кожен має самостійно вирішувати, і якщо людина чи пара хоче святкувати – то це її право.

«Тут мова вже йде не про те, що люди погано роблять, коли святкують. Я вважаю, що люди погано роблять, коли це засуджують. Тому що людина радіє своєму весіллю не через те, щоб комусь зробити цим погано, комусь досолити, дошкулити, а щоб поділитися і чимось приємним у своєму житті. І це прекрасно, коли люди дозволяють собі ці радощі, – каже психологиня. – Інша справа, щоб не переходити межі в цих радощах і дійсно пам’ятати, що в час війни занадто гучні святкування можуть бути травмуючими для інших. Але те, що святкування має право бути і люди мають право святкувати – юридичне, моральне, психологічне, емоційне – це точно».