24.04.2024
Історії людей, які вирвались з окупації на півдні України Фото: Videograb (Reuters)

Історії людей, які вирвались з окупації на півдні України

Ми достеменно не знаємо, скільки людей мешкають на тимчасово окупованій території України, на жаль. Зрозуміло, що життя при таких умовах – це особливо складно, це нові виклики, які стоять перед людьми.

Ми вирішили поспілкуватись з українцями, які певний час прожили на окупованій територій. Дізнались, що випало на їх долю, як вони пережили окупацію та як вдалось виїхати на підконтрольну Україні територію.

Радіон, 25 років, житель Херсону, був змушений покинути рідне місто, будинок та роботу. Двічі прожив на окупованій території, вперше – в селі Томина Балка, вдруге в Херсоні.

«Коли розпочалась війна я був у Херсоні, але потім вирішив поїхати до села Томина Балка. Днів через 7-10 після нашого приїзду село потрапило до окупації», – повідомив хлопець.

Радіон одразу зрозумів, що Томина Балка окупована. По-перше, вулицями почали їздити танки з позначками «Z», а по-друге, інформація про окупацію швидко розлетілась між мешканцями.
Росіяни окопувалися вздовж села. Паралельно з цим ходили по будинках – перевіряли документи, телефони. Через окупацію села перестала робити більшість магазинів.

«Росіян було дуже багато, вони цілий день їздили туди-сюди по селі. Був випадок, коли я заходив у магазин і переді мною якраз купували продукти російські окупанти. Вони розраховувалися рублями і їм продавчиня нічого не могла сказати. Від них «несло» за кілометр, вони дістали брудні, пожмакані гроші. Продавчиня на них дивиться і каже: «Я рублі не приймаю», а вони у відповідь: «Ну, давайте, курс 1 к 3». І їй довелося взяти рублі», – згадує хлопець.

Радіон прожив близько двох тижнів в окупованій Томиній Балці, а потім повернувся до Херсону:

«По-перше, у селі було багато військових, по-друге, дуже почастішали вибухи. Настільки було жорстко, що в хаті вікна та двері ходором ходили».

В окупованому Херсоні Радіон разом із сім’єю прожив близько місяця. Згадує, що місто спорожніло, проте черги в магазинах все одно були величезні. Важко було знайти м’ясо, макарони, гречку:

«Знаєте, що найскладніше? Щоранку встаєш і не знаєш, чого чекати, що буде далі. Ти розумієш, що треба щось купити поїсти. Роботи немає, а їсти хочеться. Ми виходили в магазини о 8-9 ранку, а приходили о 12:00-13:00. Після 15:00 місто вмирає. Ніхто не ходить, не їздить, боялися всі. Комендантська година у нас була з 20:00».

По вулицях їздили військові. Кілька разів Радіон бачив двох здорових чоловіків в чорній формі з російським прапором; ходили вулицями, контролювали ситуацію.

Морально знаходитись в місті було складно, тому сім’я наважилась виїхати. З Херсону на підконтрольну Україні територію вони їхали 18 годин. Зараз чоловік разом із сім’єю проживає у Вінниці.

Фото: vgoru.org

Також ми поспілкувались з людьми, які прожили в окупованій Снігурівці. Як відомо, окупанти почали обстрілювати Снігурівку за тиждень з початку повномасштабної війни, а 19 березня вони увійшли до міста.

Анастасія, 24 роки, жителька Снігурівки. Прожила в окупації тиждень.

«Першого тижня вдома було спокійно. Потім десь із 10-12 березня почали бомбити житлові вулиці. Дуже багато будинків постраждало. 19 березня вони зайшли до міста. Ми не повірили відразу, звичайно, але потім зайшов колега тата і сказав, що справді їх уже видно у місті», – розповідає дівчина.

Дівчина пригадує, що росіяни відразу почали ходити по будинках:

«Вони двічі заходили й до нас – обшукували будинок. Вперше я встигла сховатися у сусідів, вдруге – я залишилась вдома. Окупанти обшукували будинки, перевіряли телефони. Я знаю, що у багатьох вони відбирали речі, транспорт, зброю».

Запаси їжі у сім’ї були мінімальними, також були проблеми із водою. Магазини перестали працювати.

«Деякі окупанти свято вірили у те, що у нас бандерівці й нас потрібно рятувати. Вони казали, що їх направили допомогти нам встановити нову владу, хоча ми їм казали, що нам це не потрібно й у нас все добре», – розповідає Настя.

На щастя, Насті вдалось виїхати з окупованої Снігурівки.

Софія, 21 рік, мешканка Снігурівки. В окупації прожила тиждень.

Дівчина теж згадує, що окупанти відразу почали ходити по домівках:

«Коли вони зайшли до нашого будинку їх було 8 осіб, потім залишилося 5, дехто пішов оглядати будинок, а решта прийшли з повербанками і почали заряджати наші телефони, у нас вже тоді тиждень не було світла».

Дівчина мешкала у приватному будинку, тому було трохи легше пережити окупацію: могли розтопити піч, набрати води колодязі.
Софія грає на фортепіано. Згадує, що один з окупантів, зайшовши до їхнього будинку поцікавився, хто грає на інструменті:

«Я говорю: «Я граю», він: «Можна прийти ввечері послухати?». Вони зрозуміли, що вдома самі дівчата (я, мама, сестра, подруга), тому вони почали пропонувати «обміняти повербанк на музичний вечір», нас це налякало й ми вирішили не спати вдома. Ми ночували у сусідів».

Сім’я близько тижня шукала з ким можна виїхати з Снігурівки, на щастя, їм вдалось.

Психологиня Анна Соловйова підкреслює, що війна виснажує нас фізично та психологічно. Попри те, що наша психіка здатна адаптуватися під будь-які складнощі, кожен день бойових дій у рідній країні пережити надзвичайно складно, тому психологічна допомога знадобиться більшості населення України.

«В різних обсягах у післявоєнний період психологічна допомога знадобиться більшості населення України. Мова йде про допомогу психологів та психотерапевтів, тобто консультації з приводу того, як легше впоратися з травматизуючим досвідом. Моя особиста порада, не нехтувати професійною допомогою і звертатися по неї, коли буде така можливість. Такий досвід має бути осмислений та пропрацьований, як би банально це не звучало. Саме за такого підходу, як мені здається, можна мінімізувати негативні наслідки для нашого майбутнього життя, – повідомила нам в коментарі психологиня.