29.11.2021
“Нас вирвали, як дерево з корінням”: як сьогодні живуть внутрішні переселенці 

“Нас вирвали, як дерево з корінням”: як сьогодні живуть внутрішні переселенці 

Їхали перечекати, а залишилися на все життя. На сьогодні в Україні зареєстровано майже півтора мільйона внутрішньо-переміщених осіб. Найбільше їх живе у східних областях та Києві, найменше – на західній Україні. Вимушені переселенці з кожним роком стають все більш невидимою категорією, однак труднощів у них не поменшало.  

—  Ми приїхали сюди цілою родиною —  мої батьки, ми з чоловіком і сином, брат з сім’єю, співробітниця зі своїми рідними. Спершу жили у прицерковному будинку. Уявіть, 16 людей в одній хаті. Перші, хто нам простягнув руки, —  це були церква і волонтери, —  розповідає переселенка з Луганська Яна Шкуратова, яка живе у Тернополі.  

— У нас була така історія. Приїхала родина переселенців з Луганська, а їм дали помешкання посеред поля. Дім —  це голосно сказано, —  дах і стіни. Ні туалета, ні пічки, ні води, ні електропостачання. Ні мобільний зарядити, ні одяг випрати, ні зігрітися. До села 2 кілометри пішки. Подружжя — пенсіонери, чоловік з інвалідністю по зору, —  пригадує Аза Голощапова, яка переїхала з Донецька до Луцька.  

—  1 серпня 2014 роки я виїхала з Шахтарська. З собою взяла лише валізу з літнім одягом, ноутбук, документи.  Я не знала скільки це все триватиме. Я їхала на тимчасово – пересидіти пару тижнів поки звільнять нашу територію, —  ділиться переселенка з Шахтарська Анжела Бабкіна, яка нині проживає в Ужгороді.

Вже минуло сім років, відколи жителі східних областей змушені були покинути тимчасово окуповану територію. Більшість з них і не сподівалися, що роками не побачать рідних домівок. Їхали на деякий час в липні-серпні 2014 року —  на два-три тижні, максимум —  на місяць, щоб перечекати, навіть теплих речей з собою не взяли. За довгі роки війни декому довелося повернутися назад додому через проблеми з житлом, дехто виїхав на заробітки за кордон, адже так і не міг знайти гідно оплачувану роботу. Ті, які залишилися, спробували інтегруватися до місцевих громад і їхати назад не збираються. 

—  Щоб з’ясувати настрої переселенців, ми проводимо соціологічні опитування. Одне з питань, яке ми задаємо і яким потім можемо апелювати до влади, щоб вона розуміла, що ми тут всерйоз і надовго:  у разі, якщо закінчаться бойові дії, чи ви повернетесь додому? Останнє опитування свідчить про те, що 92, 5% не повернуться,  —  зазначає радниця з питань внутрішньо-переміщених осіб ГО “Закарпаття-Донбас” Анжела Бабкіна.

Як живуть переселенці сьогодні, з якими труднощами зіштовхуються, про це спілкуємось із представницями громадського сектору трьох областей західної України —  саме тут найменше внутрішньо-переміщених осіб, відтак менше зосереджено допомоги від держави та донорів. Наші співрозмовниці самі є переселенками, вони представляють інтереси цієї категорії і як ніхто знають, чим вона живе. 

Вижили за рахунок небайдужих людей

Фахівчиня громадської сфери, соціальна підприємиця Яна Шкуратова з родиною переїхала до Тернополя влітку 2014 року з Луганська, де залишила бізнес, дім і частину свого життя. 

—  2 червня в центрі міста був серйозний обстріл. У приміщення облдержадміністрації влучила ракета, був вибух. Ми бачили всі ці відео, на яких люди були просто розірвані на шматки. Це приміщення через вулицю від нашого офісу. Потім ми побачили ще одне відео розстріляних машин із загиблими на тій дорозі, по якій ми з чоловіком кожної середи їздили по роботі у Сєвєродонецьк.  Страшно було на це все дивитися, —  пригадує жінка. —  Я сказала чоловікові, що не хочу, щоб таке відео колись побачили наші батьки або дитина нас не дочекалася. Це все були серйозні моменти, коли ми прийняли це важке рішення, залишити все і їхати сюди.

Людям, які не зіштовхувалися з подібним, важко пояснити, що довелося пережити переселенцям, зазначає Яна Шкуратова.  

— Коли мене запитують: “Ви все там залишили, свої речі, будинок, бізнес?” Відповідаю: “Ми там залишили життя”. Якщо у когось стається пожежа, так, це теж біда. Людина втрачає матеріальні цінності, а житло переважно можна відремонтувати. Навіть якщо не можна, людина не втрачає роботу, її діти мають можливість далі ходити до школи чи в садок, які вони відвідували вчора. Ніхто не змінює середовище, не втрачає соціальні зв’язки, має можливість піти на могили рідних, може далі спілкуватися з бабусями і дідусями. Навіть пожити в них деякий час, поки триває вдома ремонт. У нас —  це життя, яке вирвали, як дерево з корінням. І потім намагаєшся запхати його в нову землю, де зовсім інший клімат, де зовсім все по-іншому.

До Тернополя Яна переїхала з чоловіком та сином, також сюди приїхали її мама з бабусею, брат з родиною. 90-річний дідусь залишився в Луганську, адже так і не зміг покинути рідний дім. Спершу родина жила у прицерковному будинку в Острові Тернопільського району. На початках жінка працювала продавчинею у сільському магазині, де отримувала мінімальну зарплату. Каже, найскладнішими були перших три місяці. 

—  Ми вижили за рахунок небайдужих людей —  це правда, тому що були ситуації, коли ми навіть не могли придбати собі продуктів, — пригадує жінка. 

Займатися тією справою, що в Луганську, у Яни вже не було сил,  бо коли в один день все розвалюється — це зовсім непросто. Потім жінка завагітніла, стало ще складніше, адже потрібно було ще й орендувати квартиру. Чоловік перебивався з роботи на роботу. 

—  Після народження другого сина у мене почали з’являтися думки, що я маю щось робити, якщо хочу змін. І я почала пробувати займатися громадською діяльністю, спершу багато вчилася, їздила на різні курси, отримала грант на особистий розвиток для переселенців. У 2017 році за невеликий грант —  14 тис. грн заснувала соціальний гардероб “Одежина”. Це пункт видачі гуманітарної допомоги вразливим сім’ям. За час роботи ми видали понад 70 тонн допомоги, обробили понад 6 тис. звернень. Однак це був волонтерський проєкт, який не мав фінансування, накопичились борги за комунпослуги. 

— Коли я задумувала цей проєкт, хотіла, щоб там можна було працевлаштувати людей. Тому ми відкрили соціальне підприємство —  благодійний магазин “Благодать” для того, щоб утримувати “Одежину”. Зараз ми забезпечуємо роботою жінок вразливих категорій: у нас працює дівчина з інвалідністю, дві переселенки.

Благодійний магазин став неофіційним місцем зустрічі переселенців у Тернополі. Сюди приходять отримати консультації, просто познайомитися та поспілкуватися із земляками. 

– Для багатьох це важливо, тому що за всі ці роки не всім вдалося знайти тут друзів, —  говорить Яна Шкуратова. — Багато хто розповідає, що навіть не має до кого піти в гості чи когось до себе запросити. Нас не те, що тут не приймають, ми просто різні. На мою думку, у зрілому віці знайти собі друга —  це взагалі непросто, а особливо, коли є певні ментальні відмінності.

Двічі втікала від війни

До війни Анжела Бабкіна працювала директоркою Шахтарського районного центру соцслужб у Донецькій області. Наприкінці липня 2014 року вона саме повернулася з відпустки. 

—  Я готувалася в понеділок виходити на роботу, і несподівано після обіду у нас почалася активна фаза бойових дій. Тиждень ми спостерігали за тим, що робиться. Ми сподівалися, що все швидко закінчиться, але ставало все гірше: пошкодили водопровід, потім не стало електропостачання, потім газу. До мене прийшов сусід і сказав, що треба виїжджати. Ми їхали під час бойових дій. Було дуже страшно: горіли поля, постійні звуки вибухів, блокпости, коли перевіряли речі, штрикали автоматом. Нам просто викинули ключі з машини і сказали: “Захочете жити, знайдете, поїдете”. Я ніколи не забуду, коли ми, як мурахи, лазили по чагарнику. Все ж вдалося знайти ключі і ми поїхали далі. Ми проїхали близько 10 блокпостів так званої ДНР і коли вже побачили українські прапори, то наших емоцій словами не передати!

Тоді Анжела поїхала до подруги у Новоазовськ, де прожила декілька тижнів. Однак і там залишатися стало небезпечно, бо почалися обстріли, довелося ховатися у підвалах. То ж треба було знову переїжджати. Разом з подругою та її 15-річним сином вирішили виїхати до Ужгорода. 

—  На початках перекантуватися пару тижнів мені допомогли друзі, а потім приїхала моя донька з чоловіком і ми орендували квартиру. Житло мені допомогли знайти, бо я тоді була в прострації, адже двічі втікала від війни, —  ділиться жінка. —  У мене був досить важкий психологічний стан, я думала, що ось-ось це має закінчитися, я хотіла додому.

 

Згодом Анжелі вдалося знайти роботу у центрі соціальних служб в Ужгороді, де вона пропрацювала два роки. Потім два роки вона була радницею з питань внутрішньо-переміщених осіб і зараз залишається волонтеркою цієї програми. Після чого перейшла на професійну громадську діяльність. А також є членкинею волонтерської програми ГО “Закарпаття-Донбас”, яка намагається лобіювати інтереси переселенців, комунікувати із владою, вирішувати питання житла. 

“Ми всі виїжджали на місяць, щоб перечекати” 

Голова ГО «Переселенці Криму та Донбасу» Аза Голощапова з родиною переїхала до Луцька влітку 2014 з Донецька, де працювала директоркою салону краси. Тоді ще не було інтенсивних бойових дій. Але вже стало зрозуміло: коли містом ходять чужі люди зі зброєю —  залишатися тут небезпечно.

– Коли на центральній площі я побачила машину, з якої вистрибували чеченці, настрій у них був агресивний, я зрозуміла, що все це не вирішиться зараз. Треба хоча б на деякий час виїхати. Всі ми виїжджали на місяць, ніхто не думав, що на роки. Всі були впевнені, що влада Донбасу нікому його не віддасть. Але, на жаль, цього не відбулося.

 Освоїтися переселенцям на новому місці у Луцьку було нелегко. Потрібно було орендувати житло, купити теплий одяг, а гроші закінчувалися. Потім виникли проблеми із працевлаштуванням, адже багато спеціалістів просто не змогли знайти собі роботу за фахом.

 —  Зараз на Волині зареєстровано близько трьох тисяч переселенців, а було 5 тисяч Частина виїхала у великі міста —  Харків, Запоріжжя, Дніпро, Полтаву, Київ, де можна знайти роботу за своїми спеціальностями, більше заробляти, щоб була можливість орендувати житло, – каже Аза Голощапова. – З 2016 року переселенці почали виїжджати за кордон, переважно в Польщу. Є й такі, але їх небагато, які повернулися додому. Хоча там їм непросто: у так званій ДНР їх тепер називають зрадниками. 

Хто допомагав переселенцям? В основному церкви, небайдужі люди, сусіди.

— Луцькому бізнесмену, волонтеру Юрію більшість переселенців готові поклонитися. Він закрив свій ресторан і зробив з нього тимчасовий гуртожиток: натягнув шнури, розвісив одіяла, поставив ліжка і поселив там переселенців, —  пригадує співрозмовниця. – Просто своїм бізнесом пожертвував, така добра душа. Багатьом допомагав влаштовуватися на роботу, комусь продуктами —  це просто унікальна людина! Але вже в лютому 2015 року, на відміну від інших областей, і влада, і волонтери нам сказали: “Все, ви повинні були адаптуватися, у вас вже є своя організація, займайтесь вирішенням своїх  проблем самостійно. Ми будемо допомагати сім’ям атовців”. Добре, що  “Карітас” в ту зиму нам допоміг з теплим одягом.  Було важко —  посеред зими в орендованому житлі без нічого: ні посуду, ні постелі. Переважно це були жінки з дітьми та родичами похилого віку. Зголошувались на будь-яку роботу, адже треба було чимось годувати дітей, одягати, збирати до школи. Не скаржились, заробляли. Нам допомагали доброзичливі сусіди-лучани, знайомі, за що ми їм щиро вдячні.

Луцькі переселенці всі ці роки намагалися виживати як могли. Створили громадську організацію, почали організовувати круглі столи, шукати, де можна отримати фінансування. 

—  Гранти для переселенців на Західну Україну в цей час не заходили, в кращому випадку до Львова. До 2018 року отримати грант організації на потреби пересленців було неможливо. Ми пішли іншим шляхом. У Києві знайшли сіткову організацію, стали її філіалом, вони виграли великий проєкт і ми його частково реалізовували. Це були тренінги з бізнесу, працевлаштування, різні курси. Серед наших переселенців знайшлася досвідчена копірайтерка, яка вчила цій справі інших. Також людей навчали мистецтву фотографії, верстці сайтів. Ми знайшли спеціалістів для цього проєкту і вчили не лише переселенців, а й атовців. Тоді ми об’єдналися. Бо до того в Луцьку були атовці окремо, переселенці окремо. Та і досі по різні сторони тримаються.

“Переселенці? Ні, не здаємо в оренду”

Коли запитати переселенців, якою є найбільша їхня проблема —  це житло. Якщо влаштувати дітей у школи, дитсадки, знайти роботу ще реально, то вирішити житлове питання дуже непросто. Приміром, знайти квартиру в оренду багатьом було важко і 7 років тому, і навіть сьогодні. Часто люди зіштовхуються з неприязню та стереотипами, особливо російськомовні. 

Яна Шкуратова у Тернополі змінила шість квартир. 

— Знайти житло в оренду —  це дуже велика проблема постійно, —  зазначає вона. —  До того ж це величезні витрати, адже за один раз потрібно сплатити оренду за перший та останній місяць і таку ж суму віддати ріелтору. Немає грошей, роби що хочеш, —  каже переселенка. —  Не так давно до Тернополя переїхав мій брат з сім’єю, які до того жили під Києвом. Українською вони не дуже добре володіють.  І їм настільки складно було знайти житло, що довелося мені телефонувати і домовлятися. Адже коли тут чули російську, не хотіли продовжувати спілкуватися. До речі, коли ми шукали квартиру в оренду для себе, то у двох випадках нам відмовили тільки тому, що ми переселенці. Один чоловік просив “документ, який дозволяє мені перебувати в Україні”. Я кажу: “Це паспорт громадянки України, з радістю вам його покажу!” 

Як каже Аза Голощапова, їй ще пощастило, за ці роки вона змінила лише три квартири. А є люди, яким доводиться шукати житло мало не кожних 3 місяці.

— Мені декілька разів відмовляли в оренді житла. “Переселенці? Ні, не здаємо”. Було навіть, що починали сваритися: “Ви не воюєте, наші хлопців там гинуть, а ви такі, їдьте туди воюйте. Чого ви сюди приперлись?” — пригадує жінка.  —  А скільки агенцій надурили наших людей: беруть гроші, 500-1000 грн за інформаційні послуги. Ви запитуємо: “Які умови у цій квартирі, ви там були?” Дзвоніть, запитуйте. Приходиш за адресою, а тобі кажуть: “Де ви взяли мій номер телефону? Я ніколи нічого не здавав”.

Анжела Бабкіна вже живе в четвертій орендованій квартирі в Ужгороді. 

— Коли ми шукали житло, ми не приховували, хто ми і звідки, і на щастя, у нас проблем не виникало. Але дехто з переселенців, з якими я працюю, розповідають, що такі труднощі у них були через упередження до Донецької області. Загалом більшість знаходять житло, хоча воно тут дуже дороге, адже це прикордонна область, студентське місто. Оренда однокімнатної квартири коштує близько 5 тис. грн плюс комунпослуги.

Багато хто говорить: “А от місцеві люди також орендують квартири”. Але це неможливо порівнювати, вважає Яна Шкуратова.

— Адже ці люди мають тут родичів, можуть поїхати в село привезти картоплі, сметани, молока, моркви, цибулі. Коли ми приїхали сюди, це була розкіш зробити собі консервації на зиму. Тому що навіть банок у нас не було. Все треба було купити. Були такі сім’ї, які не мали подушок, тільки наволочки. І ось люди приходили ввечері  з роботи, знімали куртки, скручували їх, запихали у наволочки і так спали на них замість подушок. Зранку вставали, витягували цю куртку, одягали і йшли на роботу. Була мама з двома дітьми, яка декілька років мріяла посмажити оладки, тому що в неї не було сковорідки. Вона просто не могла собі дозволити її купити, бо все йшло на оренду житла і те, щоб вижити. Для переселенців у перші роки була розкіш мати вдома декілька вилок. Знаю досі не у всіх є каструлі, постільна білизна. Деякі люди просто поверталися на окуповану територію, бо не могли це все потягнути. І там їм було дуже складно, бо на них тиснули, мовляв: “А, предатели, вернулись?”

Про власне житло більшість можуть тільки мріяти

Про власне житло більшість переселенців можуть тільки мріяти. І хоча влада щороку інформує про мільйони гривень саме на вирішення житлових питань для внутрішніх мігрантів, однак перспектив мало, кажуть наші співрозмовниці. Державні програми, які покликані розв’язати проблеми житла для внутрішньо-переміщених осіб, для більшості недоступні. Адже вони передбачають сплату початкового внеску, щомісячних платежів. Відтак у цих програмах можуть брати участь економічно-активні люди, які мають певні кошти.  А більшість переселенців просто не мають ресурсів. Продати житло, яке залишили на Сході, наразі не варіант, адже воно у кілька разів подешевшало. До того ж, потрібно їхати туди і переоформлювати документи за законами так званої ДНР чи ЛНР, а нині це небезпечно.

І на Тернопільщині, де понад 2 тисяч переселенців, і на Закарпатті та Волині, де їх понад три тисячі, можливість отримати власне житло за державними програмами отримали одиниці. 

Так, півтора року тому вирішити житлове питання вдалося родині Яни Шкуратової. Однак для більшості переселенців Тернопільщини це залишається мрією. 

— Шостий раз ми переїхали вже у свою квартиру, за яку сплачуємо кредит на 20 років. У останні роки вирішили орендувати найдешевшу квартиру, яку тільки можна було. Умови там були погані, але трохи зробили ремонт власними силами і таким чином економили, працювали на кількох роботах, —  розповідає жінка. — Ми взяли участь у програмі від “Держмолодьжитло” по кредитуванню житла для внутрішньо-переміщених осіб і учасників АТО. Наразі за цією програмою, яка була прийнята в грудні 2019 року, пройшла лише одна наша сім’я в Тернопільській області. 

Уряд Німеччини через банк KfW виділив грант у розмірі 25,5 млн євро на фінансування житлової програми “Іпотека під 3%” для внутрішніх переселенців. Можливість отримати житло тут розігрують рандомно серед зареєстрованих. І якщо з інших міст туди потрапляє по 10-15 сімей, то Тернопільська область ще ні разу не потрапляла, додає Яна Шкуратова. 

—  Ще є одна програма від “Держмолодьжитло” — ”50/50”, коли держава оплачує 50% вартості і 50% має сплатити сім’я переселенців, але люди просто не мають таких грошей. До того ж це житло має бути тільки в новобудові. Тобто сім’я має десь зібрати кошти і плюс ще два роки не зможе там жити, бо триватимуть ремонти. А цей час треба знову ж платити за оренду квартири. Але знаю переселенців, які вже скористалися цією програмою, шукають кошти, позичають, їдуть заробляти за кордон. Дехто продає за безцінь квартири, які залишились там, аби хоч якось зібрати докупи потрібну суму і таки отримати це житло.  

Перспективи щодо житла для переселенців в Ужгороді наразі теж дуже малі. Місто подалося до програми тимчасового житла “70/30”: коли квартири купують місцеві громади, 70% вартості житла оплачуються з держбюджету, 30% – з місцевого бюджету. До кінця року тут мають придбати дві квартири. Їх зможуть надати переселенцям безоплатно у тимчасове користування на тривалий час.

—  Ми дуже довго працювали з міськрадою, говорили про те, що це можливість для міста мати комунальне житло, —  каже Анжела Бабкіна.  

Окрім того, при ГО “Закарпаття-Донбас” створили житлово-будівельний кооператив. Після довгих комунікацій з владою вдалося отримати в оренду будівлю котельні на території колишнього військового містечка та виготовити технічну документацію. На місці цієї котельні можна будувати 9-поверховий будинок для переселенців на два під’їзди. 

—  У нас є ескізний проєкт на будівництво 135 смарт-квартир. Однак на проєктно-кошторисну документацію потрібні кошти і міська влада була готова у це вкластися. Але наступила пандемія і всі ресурси кинули на медичні потреби. І знову ми залишилися без нічого, руки опустилися, —  каже Анжела Бабкіна. —  Зараз пробуємо “дубль № 25”. Ми надіслали листи у 20 посольств і якщо отримаємо кошти від міжнародного донора на цю проєктно-кошторисну документацію, то нею ми готові ділитися з тими переселенськими організаціями, які б хотіли піти нашим шляхом. 

Те, що зараз робить держава і впроваджує певні житлові програми для переселенців —  це треба було робити навіть не вчора, а ще позавчора, вважає Анжела Бабкіна.

—  Тимчасове соціальне житло також мало бути відразу у 2014-15 році. У нас нас немає можливості отримати безкоштовне житло, бо донорські кошти на мобільні містечка для переселенців пішли у великі області, де багато переселенців. А сюди нічого не заходило. Я знаю багато переселенців, які були змушені були повернутися на окуповану територію, бо просто не витягували фінансово і не мали можливості орендувати житло та прогодувати сім’ю. 

“І тут не маємо житла і там своє фактично втратили”

У Луцьку проблему з житлом почали піднімати ще з 2015 року, розповідає Аза Голощапова. Однак безрезультатно. 

– Тоді було таке розпорядження уряду провести інвентаризацію закинутих будівель для того, щоб потім їх перебудувати для переселенців. Ми обійшли всі закинуті будинки в місті і подали список обраних будівель у міськраду. Відповідь була негативна, ніхто не хотів цим займатися. Ми зрозуміли, що таким шляхом не підеш, що треба писати власні програми та проєкти. Скільки пропозицій ми писати, але все завершувалося лише словами: “Ми подумаємо”. 

Щодо державних програм для переселенців, то за словами Ази Голощапової, з 2019 року трьом родинам вдалося отримати квартири за програмою від “Держмолодьжитло” “50/50”. Соціальне житло від міста вперше цього року отримала пенсіонерка-пересленка, у якої є син з інвалідністю. Також цього року, вперше за сім років, одна громада в Ковельському районі придбала тимчасове соціальне житло для переселенців. Ще три родини отримали квартири за програмою “70\30”.  Нещодавно ще одна сільська громада подала заявку на участь у цій програмі. Луцьк поки що не долучається.

 — Ми пробували взяти участь у державній програмі “Власний дім” —  довготермінові пільгові позики сім’ям, які проживають у селі. Однак отримали відмову, мовляв, на Волині ця програма не працює, — додає жінка. 

Як каже Аза Голощапова, переселенці Луцька робили все для того, щоб чиновники їх розуміли. 

—  Є певні проблеми, які ми не в змозі вирішити самостійно. Ми навіть тренінг для представників влади проводили — “Один день з життя переселенця”. Це була симуляційна гра, яка полягає у тому, щоб вони побували в реальній ситуації, яку виникла у переселенців. Вони пройшли цю гру і після її закінчення одна з чиновниць висловилася: “Ми вас розуміємо і бажаємо, щоб все пошвидше закінчилося, і ви повернулися додому”. Вона нічого поганого не хотіла сказати, однак ці слова свідчать про те, що люди не розуміють, що  дому у  нас немає і нам нікуди повертатися. У тих людей, які пожили при ЛНР і ДНР, за всі ці роки  ментальність змінилася. Так, ти вернешся у свої стіни, де буде все, що ти нажив. Але діти, онуки  будуть вчитися в школі з ровесниками, які навчалися за російськими підручниками, засвоювали іншу ідеологію. Конфлікти неминучі. Тому повертатися туди ніхто не планує, хоча і тут осісти цілком ми не можемо. 

***

Якщо повертатися додому, то тільки під українським прапором, кажуть багато внутрішніх переселенців, з якими доводилося спілкуватися. Однак за 7 років люди вже встигли, хоч і з труднощами, адаптуватися на новому місці, тому думок про повернення не мають.

—  Перших два роки я думала, що як тільки звільнять нашу територію, я ще туди повернуся. У мене була ностальгія за Донеччиною, мені навіть по ночах снилась ковила, запах степу – так пахне моя маленька Батьківщина, —  каже Анжела Бабкіна. —  Але потім я зрозуміла, що на 99,9 % не повернуся. Хоча ніколи не кажи ніколи, бо почуття ніхто не відміняв. 

Фото з фейсбук-сторінок героїнь статті. Головне зображення: goes.ks.ua.

Матеріал написано в рамках Проєкту «Пункт 7» / Point 7 (офіційна назва «Сприяння соціальній згуртованості в Україні»), реалізується у партнерстві  ABA ROLI Ukraine, Восток SOS та Центр Громадянських Свобод.

Авторка: Євгенія Цебрій.